Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

ряд, де сиділи найманці, злодії, торговці та всі решта, хто виплив до верхівки суспільства. Він ніколи не знав, про що говорити. У будь-якому разі, вчитель був спокійною компанією, оскільки нічого не робив, лише вряди-годи стискав і розтискав руки і скиглив. 

— У вас щось із шиєю, капітане? — чемно спитав головний жебрак, поки вони чекали на прибуття карет. 

— Що? — неуважно перепитав Ваймз. 

— Ви постійно дивитеся вгору, — сказав жебрак. 

— Гм-м? А, ні. Все в порядку, — сказав Ваймз. 

Жебрак закутався в оксамитовий плащ. 

— У вас часом не знайдеться… — він спинився, вираховуючи суму, відповідну своєму статусу, —…близько трьохсот доларів для міського банкету з дванадцяти страв? 

— Ні. 

— Ваша правда. Ваша правда, — люб’язно відповів головний жебрак. Він зітхнув. Бути головним жебраком було геть невдячною роботою. Вся справа у відмінностях. Жебраки нижчого рівня цілком могли зводити кінці з кінцями за копійки, але люди мали зовсім іншу думку, коли ви просили їх про будинок на шістнадцять спалень для ночівлі. 

Ваймз відновив споглядання неба. 

Вгорі на підвищенні Верховний жрець Сліпого Іо, який учора ввечері силою ретельної екуменічної аргументації та, зрештою, із допомогою дрючка, всіяного цвяхами, виграв право коронувати короля, метушився за приготуваннями. Біля невеличкого портативного вівтаря прив’язаний цап мирно жував жуйку і, можливо, думав, цапиною мовою: «Ну й везучий я цап — отримав такий чудовий вид на події. Буде що розповісти дітям». 

Ваймз вивчав розмиті обриси найближчих будівель. 

Віддалені вітальні вигуки свідчили, що церемоніальна процесія вже в дорозі. 

Почулася метушня довкола помосту, коли Люпін Вонс розштовхав слуг, які розкочували вниз по східцях пурпуровий килим. 

На іншому боці площі, у рядах анк-морпоркської збляклої аристократії підвела голову леді Ремкін. 

Довкола трону, поспіхом змайстрованого з дерева та золотої фольги, зайняла свої позиції групка жерців нижчого рангу — дехто з легкими пораненнями на голові. 

Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою. 

…і побачив крила. 

«Любі Мамо й Тату, — писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. — 

Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква. 

P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?» 

— Ви ідіот! 

— Пробачте, — сказав Ваймз, — пробачте. 

Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті. 

— Як можна бути таким дурнем? — скаженів він. 

Ваймз розглядав власні пальці. 

— Я подумав, що побачив… — почав він. 

— То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні! 

— Бачте, у тумані розмір не так легко… — мимрив Ваймз. 

— А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки! 

Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди. 

— Отак собі вигукувати! — Вонс не вгавав. 

— Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка! 

— Я мусив спинити процесію і все решта! 

Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей. 

— Що ж, — промимрив він, — мабуть, мені краще повернутися до Ярду… 

Вонсові очі звузилися. 

— Ні, — відрізав він, — але ви можете йти додому, якщо хочете. Чи куди заведуть вас ваші фантазії. Віддайте мені свій значок. 

— Щ-що? 

Вонс простягнув руку. 

— Ваш значок, — повторив він. 

— Мій значок? 

— Саме так. Я хочу вберегти вас від неприємностей. 

Ваймз подивовано на нього витріщився. 

— Але це мій значок! 

— І зараз ви віддасте його мені, — похмуро відказав Вонс. — За наказом короля. 

— Що ви таке кажете? Він навіть про це не знає! — Ваймз відчув у своєму голосі плаксиві нотки. 

Вонс нахмурився. 

— Але він точно знатиме, — сказав він. — І я не чекаю, що він навіть перейметься тим, щоб призначити наступника. 

Ваймз повільно відчепив позеленілий мідний диск, зважив його у руці, а тоді тицьнув його Вонсові, не сказавши ні слова. 

На якусь мить він подумав було виправдовуватися, але щось у ньому проти цього повстало. Він розвернувся і рушив крізь натовп. 

Оце й усе. 

Отак просто. Після півжиття на службі. Більше ніякої Міської сторожі. Гм. Ваймз тупнув по бруківці. Тепер це буде якась Королівська варта. 

Із плюмажами на їхніх клятих шоломах. 

Що ж, з нього досить. Все одно життя у Варті не можна було назвати нормальним. Ви не зустрічали людей за найкращих обставин. 

Мають бути тисячі інших справ, за які він би міг взятися, і якщо він би трохи подумав, то, мабуть, пригадав би, які саме. Псевдополь-Ярд був трохи осторонь від маршруту процесії, тож коли Ваймз дістався до Штабу сторожі, він міг чути над дахами віддалені вітальні вигуки. Над містом, десь у хмарах, лунали звуки гонгів. 

Зараз вони б’ють у гонги, подумав Ваймз, але скоро вони… вони… вони не битимуть у гонги. Кепський вийшов афоризм, подумав Ваймз, але він над цим міг попрацювати. Тепер у нього був час. 

Ваймз зауважив безлад. 

Еррол знову почав їсти. Він з’їв майже весь стіл, решітку, відерце для вугілля, кілька ламп і писклявого гумового бегемотика. Тепер він знову лежав у своєму ящику, посмикуючи шкірою та скімлячи крізь сон. 

— А ти нічогенький безлад влаштував, — загадково сказав Ваймз. 

Все одно тепер йому хоча б не доведеться його прибирати. 

Він відчинив шухляду письмового стола. 

Хтось вже туди теж повгризався. Все, що залишилося, так це кілька уламків скла. 

Сержант Колон видерся на парапет довкола храму Дрібних божеств. 

Він вже надто старий для таких справ. Він би краще дзвонив у дзвоники, а не сидів десь на узвишші і чекав, щоб там його знайшов дракон. 

Він перевів подих і втупився у туман. 

— Є тут хто з людей? — прошепотів він. 

Голос Моркви звучав неживим і пласким у цьому щільному повітрі. 

— Я тут, сержанте, — відгукнувся він. 

— Я просто перевіряв, чи ти все ще тут, — сказав Колон. 

— Я все ще тут, сержанте, — слухняно сказав Морква. 

Колон приєднався до нього. 

— Просто перевіряю, що тебе не з’їли, — сказав він, намагаючись вишкіритися. 

— Мене не з’їли, — сказав Морква. 

— А, — сказав Колон. — Тоді добре, — він побарабанив пальцями по вологому камені з почуттям, що мусить чітко прояснити свою позицію. 

— Просто перевіряю, — повторив він. — Це частина мого обов’язку, розумієш. Патрулювати, так би мовити. Не те щоб я боявся бути вгорі на даху на самоті, щоб ти розумів. Густий тут туман, еге ж? 

— Так, сержанте. 

— Все гаразд? — приглушений голос Ноббі пробрався крізь загусле повітря, а за ним швидко з’явився і його власник. 

— Так, капрале, — сказав Морква. 

— Що ти тут робиш? — спитав Колон. 

— Я просто прийшов перевірити, чи з молодшим констеблем Морквою все гаразд, — невинно відказав Ноббі. — А що ви тут робите, сержанте? 

— У нас тут все-все гаразд, — бадьоро сказав Морква. — Це добре, правда ж? 

Двійко унтер-офіцерів ніяково переступали з ноги на ногу та уникали поглядів один одного. Довга дорога назад до їхніх постів пролягала через мокрі, захмарені і, передусім, відкриті дахи. 

Колон прийняв адміністративне рішення. 

— Та ну його, —