Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Так, я теж її бачив, точно бачив, — підтвердив Редж. 

— Та… була одненька, — мовив Щебінь. — То ж була рятувальна шлюпка, еге ж? 

— Нам принаймні треба знайти якесь укриття і скинути якір. 

— Та… якір… — розмірковував Щебінь. — Така велика штуковина, якою можна зачіплятися, та? 

— Атож. 

— Така важкенька? 

— Вочевидь! 

— Та. І… е… якщо її раніше викинули через то, шо вона важка, зара нам би це не сильно помогло? 

— Аж ніяк. — Редж Шкарбан дивився крізь люк. Небо було брудно-жовтою ковдрою, помережаною вогнем. Безупинно гуркотів грім. 

— Цікаво, як низько впав барометр, — мовив він. 

— На саме дно, — понуро відповів Щебінь. — Повір ми’ на слово. 

Д’реґові властиво тихцем відчиняти двері. Бо по інший бік зазвичай чатує ворог. Рано чи пізно. 

Він побачив на підлозі нашийник, прямо біля невеличкого фонтану води, що текла тонкою цівкою з корпусу, і ледь чутно лайнувся. 

Ахмед почекав мить, а тоді тихенько штовхнув двері. Вони гучно хряснули об стіну. 

— Я не хочу тебе скривдити, — сказав він у темряву трюму. — Якби я мав це на меті, ти би вже… 

Як вона жаліла, що не обернулася вовком. З вовком проблем би не виникло. І в цьому була проблема. Вона б завиграшки перемогла, але разом з тим була би на нервах і налякана. Людина вища за це. Вовк — ні. Вона б чинила неправильно, панічно, по-звірськи. 

Вона скочила на нього згори дверей, притиснувши його до підлоги, зробила сальто назад, захряснула двері і прокрутила ключ. 

Меч проштрикнув двері, як розпечений ніж — сало. 

Біля неї хтось важко дихав. Вона розвернулася і побачила двох чоловіків з сітями в руках. Вони би накинули їх на вовка. Та вони не очікували побачити перед собою оголену жінку. Раптова з’ява голої жінки завжди змушувала людей переглянути свої невідкладні плани. 

Вона вдарила їх і побігла в протилежному напрямку, відчинила перші-ліпші двері й захряснула їх за собою. 

Це була каюта з псами. Вони схопились на лапи, розтуливши пащі — і знову лягли. Перевертень може мати неабияку владу над іншими тваринами, незалежно від того, в якій він перебуває подобі. Та в основному влада перевертня зводиться до того, що інші тварини в його присутності зіщулюються і намагаються здаватися неїстівними. 

Вона кинулась повз них до койки і здерла один із балдахінів, що висіли над нею. 

Чоловік на койці розплющив очі. Він був хапонцем, але блідим від утоми і болю. Під очима виднілися темні круги. 

— А, — мовив він, — схоже, я таки вмер і потрапив до Раю. Ти гурія? 

— Я не потерплю таких розмов у своїй присутності, — відрубала Анґва, вміло розірвавши шовк на дві частини. 

Вона усвідомлювала, що мала деяку перевагу над чоловіками-перевертнями, бо на голу жінку сиплеться менше скарг. Але недоліком було те, що в її голій присутності чоловіки ставали наполегливіші. Тож вона мусила чимось укутатись — зі скромності та щоб уникнути непристойного підстрибування. Саме тому вміння жінок-перевертнів імпровізувати одяг з того, що є, було не таким відомим, але дуже відточеним. 

Анґва завмерла. Звісно, для нетренованого ока всі хапонці були на одне лице, але і для перевертня всі люди однакові: апетитні. Вона навчилася їх розрізняти. 

— Ви Принц Куфура? 

— Так. А ви…? 

Хтось вибив ногою двері. Анґва стрибнула до вікна і відсунула засувку з заслінок. В каюту хлинула вода, намочивши Анґву, але їй вдалося звідки викарабкатися. 

— …лиш пробігали повз? — пробубонів Принц. 

Ахмед-71-година підійшов до вікна і виглянув. Обрамлені вогнем бірюзові хвилі боролися з кораблем, який то піднімався, то опускався на них. В такому морі неможливо не потонути. 

Він перевів погляд на корпус корабля, де Анґва міцно вчепилась за буксирувальний трос. 

Вона помітила, як він їй підморгнув, а тоді розвернувся і сказав: 

— Мабуть, вона втонула. Назад до роботи! 

За мить на палубі зачинився люк. 

У безхмарному небі зійшло сонце. 

Якби десь неподалік був дозорець, він би угледів ледь помітну різницю у тому, як на цьому крихітному клаптику моря перекочувались хвильки. 

Він би також не залишив без уваги шмат зігнутої труби, що крутилась із ледь чутним скрипом. 

А якби він ще мав можливість прикласти до неї вухо, то почув би ось що: 

— …ідея, поки я дрімав. Шмат труби, два дзеркала під кутом — вирішення проблем із керуванням і повітрям всередині! 

— Чарівно. Труба-В-Яку-Можна-Дивитися-І-Дихати. 

— Боже мій, звідки ви знаєте, що я її так назвав, мій лорде? 

— Та так, здогадався. 

— О, хтось переробив моє сидіння, воно тепер зручне… 

— А, так, капрале, поки ви спали, я зняв заміри і підігнав його під анатомічну буд… 

— Ви зняли заміри? 

— О, так, я… 

— Перепрошую, з моєї… сідничної зони? 

— О, будь ласка, не переймайтеся, я страшенно кохаюся в анатомії… 

— Невже? Невже? Для початку перестаньте кохатися в моїй… 

— Гей, я бачу якийсь острівець! 

Труба поскрипіла довкруж. 

— А, Лешп. І я бачу людей. По педалях, джентльмени. Нумо досліджувати морське днище… 

— А шо ше досліджувати, коли він за кермом… 

— Заткнися, Ноббі. 

Труба ковзнула під хвилі. На поверхню сплило трохи бульбашок, а за ними суперечка, хто мав заткати трубу, після чого і так порожній клаптик моря якимось чином ще більше спорожнів. 

Риби не було зовсім. 

У такі моменти Міцько Джексон готовий був їсти цікавих кальмарів. 

Але море спорожніло. Та ще й пахло якось не так. Воно ледь пінилося. Міцько бачив, як на поверхню спливають маленькі бульбашки і вибухають смородом сірки і тухлих яєць. Він припускав, що сходження землі скаламутило чимало баговиння. На дні ставка, де лежали жаби, комахи і всяка всячина, мул був огидним, але з морем ситуація куди гірша… 

Він з усіх сил намагався гнати ці думки якомога далі, але вони неустанно виринали з глибин, як… як… 

Чому немає риби? Ну, минулої ночі був шторм, але після нього в цих краях зазвичай більше риби, тому що… тут все… скаламучено… 

Його пліт погойдувався. 

Він вже почав задумуватись над тим, що непогано було би повернутися додому, але це означало полишити землю на хапонців, а це станеться тільки через його труп. 

Підступний внутрішній голос нашіптував йому: «Як не дивно, тіло пана Гонґа так і не знайшли. Принаймні найважливіші його частини». 

— Я думаю, думаю, я думаю, ми скоро повертатимемо назад, — сказав він сину. 

— О, батьку, — мовив Лес. — Ще одна вечеря з морських блюдечок і водоростей? 

— Не бачу нічого поганого у водоростях, — обурився Джексон. — У них багато поживних… водоростей. Вони багаті залізом. А залізо добре для тебе. 

— То, може, зразу зваримо якір? 

— Не грубіянь, сину. 

— У хапонців є хліб, — мовив Лес. — Вони взяли з собою борошно. А ще в них є дрова. — Для Джексона це була болюча тема. Спроби розпалити водорості зазнали краху. 

— Та, але тобі б не сподобався їхній хліб, — сказав Джексон. — Він у них плаский і без хрумкої скоринки… 

Вітерець повіяв ароматами випічки по воді. З домішкою спецій. 

— Вони випікають хліб! На нашій землі! 

— Ну, вони стверджують, що вона їхня… 

Джексон вхопив уламок дошки, який йому правив за весло, і взявся несамовито гребти до берега. А те, що пліт лише крутився на місці, розпалювало його лють ще дужче. 

— Вони, щоб їм добре було, оселяються біля нас,