Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Зоя в кожному селі й містечку спостерігала, як король працює над своєю чарівністю. Навіть те, як хлопець сидів на коні, залежало від натовпу, що його він збирався привітати. Іноді Ніколаї зручно й розслаблено влаштовувався в сідлі, сонце золотило його волосся та виблискувало на ідеально відполірованих черевиках, і король усміхався й махав своїм любим підданим. Подекуди він поводився урочисто, як герой, виходив на амвони чи балкони, щоб звернутися до своїх людей, котрі молилися в церквах чи збиралися на міських площах.

Попри те що вони з Зоєю щодуху намагалися приховати терміновість місії, процесія щодня долала чималі відстані й ніколи не зупинялася в одному місці більш ніж на одну ночівлю. На подорож було відведено три тижні. Хай би що вони виявили чи не виявили в Зморшці, після цього доведеться повертатися до столиці, щоб устигнути підготуватися до свята.

У Раєвості, де стався сильний землетрус, король роздягнувся до сорочки і працював пліч-о-пліч із простим людом, розчищаючи завали й підіймаючи зламані балки. Він зупинився біля розколотої кам’яної усипальні Санта-Любові, звідки вилетіло безліч крихітних сріблястих колібрі, які ще два тижні кружляли над міською площею галасливою хмаркою, а потім безслідно зникли. Король присягнувся, що збудує на цьому місці нову церкву, заплативши за неї родинним золотом Ланцових.

— А де ми насправді візьмемо гроші? — поцікавилася того ж вечора Зоя.

— У Керчі? У моєї заможної нареченої? Може, Аппаратові вдасться продати якусь вишукану вівтарну картину?

Однак тепер Зоя вже збагнула, які в Ніколаї були наміри, коли він пообіцяв Аппаратові нові церкви. Священник отримає нові споруди, де зможуть помолитися віряни, матиме більше місця для своїх шпигунів і прихильників, але, зачувши церковний передзвін, люди думатимуть не про нього. Вони думатимуть про свого золотого короля й пошепки згадуватимуть день, коли він завітав до їхнього села.

— Я виросла у схожих місцях, — зізналася Зоя, коли вони заїхали до чергової невиразної глушини. — Сповнених безнадії. Голодних. Розпач штовхає людей на огидні вчинки, а найпершими від них завжди страждають дівчата.

— Саме тому ти так наполягаєш на зведенні нових фабрик?

Дівчина ледь помітно стенула плечима.

— Щоб підняти сокиру чи штовхнути камінь, потрібні широкі плечі, але смикнути важіль чи натиснути на кнопку можна і не маючи видатної сили.

Вона відчувала, як уважно вивчає її Ніколаї.

— Я й не знав, що ти так співчуваєш пересічним людям.

«Колись і я була пересічною. Ліліяна й Лада були пересічними».

— Це не має нічого спільного зі співчуттям. Для процвітання Гриші нам потрібна міцна Равка.

— А, то ти, звісно ж, просто мислиш практично.

Зоя почула скептичні нотки в королівському голосі, й це їй анітрохи не сподобалося. Проте складно було дивитися на ці багнисті вулички, сірі будинки з покрученими стріхами й покривленими ґанками, на похилений шпиль церкви й не думати про Пачину — містечко, яке вона залишила в минулому.

Називати його домівкою вона відмовлялася.

— Знаєш, коли в нашому селі геть усе змінилося? — Дівчина не відводила погляду від дороги, укритої баюрами й уламками каміння, які вимило вчорашнім дощем. — Після призову. Коли війна стала такою жахливою, що короні довелося розпочати призов не лише хлопців, а й дівчат.

— Мені здавалося, що призов вважали прокляттям.

— Дехто так і вважав, — зізналася Зоя. — Та для решти з нас це стало можливістю втечі, нагодою на щось більше за перспективу стати чиєюсь дружиною й померти під час пологів. У дитинстві, ще до того, як проявилися мої здібності, я мріяла бути солдатом.

— Крихітка Зоя з багнетом?

Дівчина пирхнула.

— У мене завжди були генеральські задатки.

Утім, її матір цінувала лише доньчину красу. Зоїне личко стало її посагом ще в ніжному дев’ятирічному віці. Якби не Ліліяна, її продали б, як молоду теличку. Та хіба вона могла звинувачувати в цьому свою матір?

Назяленскі пригадала Сабінині загрубілі руки, утомлені очі, виснажене тіло — незмінно змучене й позбавлене надії. Проте, хай навіть минуло вже стільки років, Зоя не відчувала до своєї доведеної до розпачу матері чи слабкодухого батька найменшої дрібки милосердя.

Хай їм грець.

Вона ляснула віжками.

Зоя з рештою королівської процесії проїхалася ячмінними полями та оглянула нову збройну фабрику, сяк-так витерпівши співи дитячого хору, а тоді приєдналася за чаєм до місцевих радника й хормейстера.

— Тобі слід отруїти того хормейстера за те, що змусив нас пережити ці звірства, — буркнула генерал.

— Дітки були чарівні.

— Вони були ніякі.

Зої довелося влаштувати невеличку виставу, щоб продемонструвати кільком місцевим жінкам заклинання, і вона ледве втрималася від того, щоб здути перуку з міського судді.

Нарешті їм дозволили поїхати за місто в супроводі місцевого керманича, який показав їм широченну просіку в лісі, що буцімто з’явилася за ніч. Видовище було моторошне. У повітрі густо пахло живицею, а дерева лежали рівнесенькими рядками аж до самого вершечку пагорба, з якого розгортався краєвид на крихітну капличку Сан-Іллі в кайданах.

Усі дерева лежали, випроставшись в одному напрямку, наче покладені на спочинок тіла, й указуючи в далечінь, на Зморшку. Юрієві дозволили вийти з екіпажа, розім’яти ноги й оглянути місце, де буцімто сталося диво; Толя нависав над ним, схожий на дерево, що відмовилося падати. Якщо вірити хлопцевим словам, вони вже, хай по шматочках, але пристали до збирання тексту, який міг виявитися першоджерелом обряду обізбаї.

— А тобі ніколи не спадало на думку, — поцікавилася Зоя, спостерігаючи, як худорлявий чернець жваво щось пояснює роздратованому з вигляду Толі, — що все це чийсь хитромудрий план? Що Аппарат і чернець зовсім не ворогують між собою? Що вони обидва задумали випровадити тебе якнайдалі від безпечної столиці й саме цього домоглися, компенсуючи свої негаразди?

— Звичайно, спадало, — відповів Ніколаї. — Але влаштувати таку виставу не здужає навіть Аппарат. Мені боляче це казати, та, схоже, тут до роботи взялося щось потужніше за нас обох.

— Про себе кажи, — буркнула Зоя. Однак, подивившись на повалені дерева, відчула, немов їх скеровує якась невидима рука, і це їй не сподобалось. — Я їм не довіряю, — нагадала дівчина. — Жодному з них.

— Аппарат дуже амбітний, а отже, ним можна керувати.

— А як щодо нашого друга-ченця? Невже Юрієм так само легко керувати?

— Юрій — щирий вірянин. Або так, або він найкращий актор усіх часів і народів, а це, як мені відомо, неможливо.

— Чому ти такий упевнений?

— Тому що я всміхався протягом усього концерту, і, вочевидь, найкращий актор усіх часів і народів — це я. — Ніколаї пришпорив коня. — До наступного містечка, Назяленскі. Надія помирає останньою.

***

Зоя раділа, коли вони приїхали