Читати книгу - "Очікування шторму"

— Чекаю плівку, — без особливого смутку, навіть з відтінком безтурботності, сказав Кузнецов, розмазуючи ножем масло на м'якій булці. — Що двадцять шостого травня дав з Ростова телеграму в Радкіно. І як у безодню… А погода чудова…

— Тут завжди чудова погода, — тоном, що не допускає заперечень, заявив Сменін.

— У мене інше лихо. З величезними труднощами випросив у Донпостачторгу на десять днів машину для зйомок, а плівки все нема…

Сменін усміхнувся:

— Що Донпостачторг? Організація… Тут у місті є одна чарівна дама з своїм власним «роллс-ройсом». Прямо як у казці. Можу познайомити.

Стріпнувся, заблищав очима Кузнецов:

— Буду вельми вдячний, Гавриле Олексійовичу. Бачив її. Двічі бачив. Проїжджала вона на своїй машині, як амазонка на коні.

— Авжеж… — задоволено пробурмотів Сменін.

Каїров сказав:

— Даруйте мені, будь ласка. Та з вашої розмови я зрозумів, що ви живете тут давно… Як мені краще дістатися до водолікарні?

— Найкраще на візнику, — уважно подивився на нього Сменін, можливо, навіть незадоволений тим, що Каїров увірвав розмову.

— Це на протилежному кінці міста, — добродушно пояснив Кузнецов.

— Дякую, — відповів Каїров і підвівся з-за столу.

Вийшовши з буфету, він якийсь час постояв біля вхідних дверей. Потім, побачивши, що Кузнецов і Сменін залишають буфет, пересік хол і рішуче попрямував під сходи в коридор на чорний хід.

— Громадянине, ви куди? — майже з переляком запитала черговий адміністратор Ксеня Олександрівна Липова. Після нещастя з Поповим вона уважно стежила за цим коридором. — Громадянине…

— У чім справа? — запитав Каїров.

— Туди не можна.

— Чому?

— Це службовий коридор, — пояснила Липова.

Дуже незадоволене обличчя зробив Каїров:

— Мені сказали, що тут можна попрасувати штани.

— Вас увели в оману. Штани можна попрасувати в кравця Зольцмана. Це за рогом, п'ятдесят метрів звідси.

— Ну й готель! — обурився Каїров. — У нас у Баку таких готелів не буває…

— У нас гарний готель, — заперечила Липова. — Ми від тресту «Кавотель» подяку маємо…

— Подяку! — зневажливо махнув рукою Каїров. — Грошей немає у вашого тресту зручності організувати.

— Як немає грошей?! — образилася Липова. — Наш основний капітал двісті сімдесят тисяч карбованців. У нас іще два готелі, крім «Ельбрусу». «Гранд-отель» і «Європа».

— «Європа», — скривився Каїров і повернувся назад.

У холі голосна розмова з Липовою привернула увагу постояльців, серед яких були Кузнецов і Сменін.

Пісок струменів точно й без звуку. У горішній половині годинника його залишалося з сірникову головку.

«Отже, я знаю всіх трьох, — міркував Каїров. — Нахапетов, Сменін, Кузнецов. Але вся річ у тім, що, цілком можливо, ніхто з них не причетний до вбивства Попова. Дантист, якщо він існує, не обов'язково повинен жити в готелі. Він може працювати в комунальному тресті, мати доступ у будь-який з трьох готелів. У тресті працює сорок шість чоловік. Треба буде сказати Салтикову, щоб він узявся за трест. Убивство на грунті ревнощів також виключати не можна».

— О! Це ви! — Вікторія трохи відкинула назад голову і поправила волосся таким же граціозним жестом, як й вчора ввечері.

Робітник у фартусі — найімовірніше, осетин — схилився над верстатом, відстругуючи дошку. Стружки падали на підлогу нечутно, тому що рубанок, який бігав туди-сюди, вищав голосно й протяжливо.

— Я цілу ніч думав про наші лампи, — сказав Каїров, протягуючи Вікторії троянди. Їх було три. Й усі білі.

— Дякую, — відповіла Вікторія, приймаючи троянди. — Це дуже славно з вашого боку.

Каїров засоромився.

Вікторія підвелася з-за столу. Й зникла в іншій кімнаті, вхід до якої прикривала чорно-червона портьєра.

Робітник продовжував стругати, не звертаючи на Каїрова жодної уваги. Каїрову нічого не залишалося, як повернутися до нього спиною. Дивитись у вікно на світлу немощену вулицю, на чавунну водопровідну колонку, калюжу навколо неї і схожу на барак одноповерхову будову з вивіскою: «Консервне виробництво, соління огірків і різних маринадів. Г. К. Алоджава».

Вікторія повернулася. Мокрими пальцями вона тримала глиняний глечик, у якому стояли троянди.

— Скільки музикантів буде у вашому симфонічному оркестрі?

Її питання застало Каїрова зненацька.

— Чоловік шість, — сказав він.

Вона засміялася:

— Який же це оркестр?

— Живий. І навіть дуже гарний.

— Ви уявляєте, скільки музикантів мав бути в справжньому симфонічному оркестрі? — Вона поставила квіти на стіл.

— Багато.

— Правильно, — сказала Вікторія. І залишилася стояти поруч, на відстані простягнутої руки.

«Їй, звичайно, вже тридцять, — подумав Каїров. — Або близько того. Дивиться вона впевнено. Розуміє, що розумна й гарна. Посмішка примхлива. До речі, чому б їй не дозволяти собі примх».

— Люба Вікторіє, — сказав Каїров.

— Ви знаєте, як мене звати?! — здивувалася вона.

— Цю таємницю знає усе місто… Люба Вікторіє, я відкрию свій маленький секрет. Симфонічний оркестр — це така ж реклама, як і карачаївський молочний баранчик.

— О! Торговці… Після цього приходь до вас на шашлики!

— Саме вечерю в шашличній я хотів запропонувати на сьогодні. Ми могли б уточнити форму ламп і склад симфонічного оркестру.

— Як вас звати?

— Мірзо Іванович. Можна просто Мірзо…

— Мірзо Іванович краще. — Вона дивилася на нього з усмішкою, яка ще аж ніяк не означала згоди на вечерю. І Каїров розумів, вона оцінює його уважно й причепливо, як могла б оцінювати шубу в крамниці жіночого одягу.

Зітхнувши, вона тихо сказала, трохи примруживши очі:

— Не дуже ви схожі на власника чайхани і ресторану-погреба «Булонський ліс». Але це навіть цікаво…

Каїров мимоволі кинув