Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

На сходах стелився кислуватий пороховий дим.

Андре Ведрін знову зарядив рушницю і прослизнув у бюро.

В кабінеті стояла сутінь, лише з сусідньої кімнати через навстіж відчинені двері лилося світло. Альбер Перрішон уже закривав чемодан.

Дві співробітниці бюро, худорляві старі діви — мадемуазель Тельє і мадемуазель Дюрантель, стояли, спершись на камін, і з жахом в очах дивилися на Перрішона, розпачливо притиснувши руки до грудей.

Андре здивувався, побачивши їх у кімнаті. Він зовсім забув про цих пліснявих канцеляристок, що все життя порпалися в паперах, самотні і байдужі до всього.

Але Альбер Перрішон не забув про них. Майже грубо він наказав:

— Ідіть одягніть пальту і візьміть ваші сумочки. Та швидше, якщо не хочете, щоб вас поставили до стінки.

Коли старі діви зникли, він запитав Андре:

— Ну, як?

— Непогано! Я поклав двох. Інші чкурнули на вулицю.

— Гаразд. Повертайся знову до дверей.

— Чого там! Я зроблю краще…

Андре підбіг до вікна, розбив прикладом шибку, вийняв з кишені гранату, зубами видер кільце і жбурнув її на майдан, туди, де стояли машини.

Яскравий спалах, сухо гримнув вибух і одразу ж розляглися крики…

Він ще встиг помітити, як та жінка в під'їзді повернулась і побігла вулицею Філіп-Маркомб.

«Анрієт! Ач, мерзенна шлюха, зрозуміла, що нічого тепер чекати, вистави не буде! Стривай, я ще зіграю тобі Вагнера. Продажна сука!»

— Ходімо. А ти, Ламбертене, йди слідом за нами.

Альбер узяв чемодан і попрямував до дверей, тримаючи в руці ключ.

Старі діви боязко пішли за ним, клацаючи зубами і озираючись на всі боки, ніби їх оточували злі духи.

Андре Ведрін якусь мить вагався. Йому хотілося кинути і другу гранату. Однак Альбер Перрішон суворо гукнув:

— Ламбертене! Поспішай, ти що, чекаєш на окреме запрошення?

Він уже хотів приєднатися до них, коли задзвонив телефон.

Це було так несподівано, що Андре розгублено зупинився.

«Та це ж телефон!»

Він знову завагався. Може, не треба озиватися? Врешті він наважився зняти трубку.

— Алло!.. Так! Хто? Клод?.. Так. Що?.. Ну, досить, усе зрозуміло… Я вже зрозумів. Нічого, говори, я все запам'ятаю!.. Гаразд. А тепер слухай… Слухай, кажу тобі, і не заважай. Чекай на моє повідомлення… Можеш ти вислухати, боже мій?.. Тут гестапо. Зрозумів? Тікаємо. Салют!

Андре поклав трубку.

Коли він вискочив на сходи, на нього чекала несподіванка. Альбер Перрішон і канцеляристки кудись зникли.

Він розгублено стояв, тримаючи в руці рушницю, коли почув крик Альбера:

— Ламбертене! Ламбертене, ти що, з глузду з’їхав?

Голос линув звідкись знизу, із сходів. Андре Ведрін напружив зір, вдивляючись у темряву.

«Чорт забирай! Куди вони поділись?»

Він загорлав:

— Мато!

Десь здалека луною озвався голос Перрішона:

— Ламбертене, ми тут!

Тільки тоді Андре помітив унизу маленькі дверцята в стіні, за кілька сходинок від площадки. Сотні разів він проходив повз них і бачив їх, але ніколи не міг подумати, що Альбер Перрішон може скористатися з них. Він поспішив униз, в темряву, і, наштовхнувшись на щось м'яке, вилаявся.

Альбер Перрішон пояснив:

— Це лежить мадемуазель Дюрантель, Вона знепритомніла, коли побачила на сходах убитого гестапівця.

В кімнаті, де вони стояли, було дуже темно, лише праворуч світлим чотирикутником вимальовувалось вікно.

Альбер Перрішон замкнув двері, двічі повернув ключ у замку і залишив його на місці.

Поклавши рушницю на підлогу, Андре став навколішки біля мадемуазель Дюрантель і поляскав її по обличчю. Вона застогнала, і враз істерично закричала, мов навіжена. Андре ляснув сильніше. Тоді вона замовкла. Мадемуазель Тельє притулилась до стіни й тихо схлипувала, гикаючи і тримаючи біля рота хустинку.

Перрішон відчинив вікно, виставив чемодан, виліз з кімнати і жестом запропонував йти за ним.

Вони пройшли терасою, спустилися залізними сходами на подвір'я і зайшли в під'їзд будинку, що збоку прилягав до готелю.

Там Альбер Перрішон наказав Андре кинути рушницю. Той неохоче скорився. Через якісь закапелки вони вийшли на друге подвір'я, просторе і заасфальтоване.

Похилившись під вагою чемодана, Альбер Перрішон попрямував углиб подвір'я, де був гараж з важкими дверима. Він витяг з кишені ключ і відімкнув двері. В гаражі стояв Пежо-202».

Тільки зараз до них долинула приглушена стрілянина і брязкіт скла.

«Вони розбили геть усі шибки в конторі», подумав Андре. «Заходьте, заходьте, панове, тільки побережіть свої нерви».

Через п'ять хвилин вони залишили позаду майдан Деліль і вулицею Республіки помчали до Монферана.

— Що тепер робити з цими дамами в зелених капелюшках? — запитав старий Беру-сьєр, піднімаючись з льоху з пляшкою червоного вина.

Андре Ведрін і Альбер Перрішон весело зареготали. Ох, цей Берусьєр, уже встиг охрестити дівчат. Ще кілька днів, і вони, чого доброго, привчаться пити червоне вино, закусуючи грубою домашньою ковбасою.

Зараз старих дів влаштували в одній з просторих кімнат «берусьєрівського заїзду», як називав свій будинок сам старий. Вони почали потроху заспокоюватись. Альбер Перрішон спробував їм пояснити, чому і як усе сталося, але жінки нічого не розуміли. Страх зовсім забив їм памороки. Адже вони щиро вірили, що працюють у мирному страхувальному бюро.

Було вирішено поки що залишити їх під наглядом Берусьєра, а там буде видно. Зараз головне — якось відвернути їх думки від подій в страхувальному бюро.

Все це Альбер Перрішон пояснив старому. Той у відповідь засміявся.

— Я сам займуся ними, як на те вже пішло.

Берусьєр пожував губами, подумав і лукаво додав:

— …Шкода тільки, що вони трішечки зачерствіли