Читати книгу - "Ліки від страху"

пристав до банди аферистів. Але мені потрібно знайти ту щілину, через яку злочинці присмокталися до наукових пошуків Лижина або вашого чоловіка. І мені здається, що вона десь у минулому. А на щирість вашу я розраховую у твердій впевненості, що культурній людині не може бути байдужа доля великого відкриття.

— Але ж ніякого відкриття ще нема! — вигукнула Ольга. — І препарату немає! Це містифікація, артефакт! І вже зовсім ніякого відношення не має до цього наше минуле, наше особисте життя!

— Артефактом неможливо отруїти людину.

— Але ви переплутали: вони шукають не отруту, а ліки!

— Усе залежить від дози, — я знизав плечима. — І дозою істини в моїх пошуках є відомості про Лижина. Ось тому я вас розпитую так наполегливо й детально.

— Будь ласка, я можу вам розповісти те, що сама знаю. І ви переконаєтеся, що ніякого відношення до ваших справ це не має.

— Я вам заздалегідь вдячний. Ви сказали «на біду». Чому?

— Тому, що, можливо, це і є той рубіж, за яким почалися всі нещастя Лижина. Можливо, це все й понівечило його життя. Років десять-дванадцять тому він познайомився з дівчиною. Я бачила її декілька разів — дуже вродлива тендітна брюнетка. Вона була археологом чи етнографом і займалася сарматською культурою. Мені запам'яталося, що вона розповідала про амазонок: забавні історії, більше схожі на казки. Та й сама вона була якась дивна. Тоді, у ті дні, мені не здавалося, що Лижин так безнадійно, фатально кохає її. Можливо, тому, що він завжди підсміювався над нею. Вона жила у Володі, й ми іноді заходили до них з Олександром. У них завжди був страшенний безлад у кімнаті: валялися всюди якісь черепки, гіпсові зліпки, кам'яні потвори, лижинські рукописи на всіх стільцях. Правда, в них завжди було весело — адже це зараз Лижин таким став, а в молодості він був веселий і дотепний хлопець, його всі дівчата в інституті любили. Якісь люди там товклися постійно, хтось ночував просто на підлозі, магнітофон волав, щоразу Лижин приводив то невизнаного поета, то доморощеного художника. Олександр не дужо любив до них заходити, а мені там подобалося… Ми тоді всі дуже молоді були, — додала Ольга, мовби виправдовуючись.

Вона взяла з пачки сигарету, і я побачив, що пальці її тремтять.

— А що сталося потім? — запитав я.

— Вона замовкла, — скупо і якось напружено мовила Ольга.

— В якому розумінні?

— Просто замовкла. Назавжди.

— Вона захворіла?

— Видно, хвороба в ній жила давно. Але того вечора вони пішли на концерт Рудольфа Керера, повернулися в чудовому настрої, а вночі Володя прокинувся від її плачу. Вона сиділа в ліжку й тихо плакала. Лижин намагався її розпитати, втішити, заспокоїти, але вона мовчала. Вона перелякано горнулася до нього, плакала й мовчала. Німота впала тієї ночі на неї. І назавжди.

Мені дуже не хотілося зараз задавати Ользі питання, і вона, мабуть, відчула це, бо сама сказала:

— Лижин показував її найвідомішим світилам психіатрії, та всі були безсилі: маніакально-депресивний психоз, манія переслідування. У неї і погіршення не наставало, й не поліпшувалося ніяк. І тоді Володю охопила шалена ідея, що він сам її вилікує. Він десь вичитав чи почув, що Парацельс буцімто вилікував од божевілля жінку, яку любив понад усе на світі. Й ми навіть не розраювали його, бо в тій казці для нього ще залишалася якась надія. Він працював як ненормальний, навіть у Олександра не стачало сил, і вони в ті роки здійснили цілий ряд блискучих робіт. А потім Володя, очевидно, сам зневірився у своїх можливостях, та й нерви здали, от він і викинув коника…

Я задумався над примхами жіночої логіки, що зовсім не така безсистемна, як заведено про це говорити. Адже доки Ольга говорила про нещастя Лижина, вона була послідовна, щира й відкрито ранима. Та коли дійшло до епізоду, в якому всім життям, репутацією, честю був зацікавлений її чоловік, вона миттєво зробила повний поворот, і я був глибоко впевнений, що це не тільки й не стільки шкурна потреба убезпечити інтереси свого дому, скільки невтамована й непрощена досада жінки, яку колись кохав мужчина, або, може, вона йому тільки подобалась, а потім раптом перестала подобатися чи розлюбив — для того, щоб покохати іншу таким палким, шаленим, стражденним коханням, яке в часі безмежне — зараз, п'ятсот років тому й на віки вперед.

Ми довго мовчали, відтак я запитав:

— Мені здалося, ніби ви сказали, що Лижина знали задовго до Олександра Миколайовича?

— Так, Лижин займався на кафедрі в батька й часто бував у нас. Якось він припін Олександра, і в розмові з'ясувалося, що мій ста ріпі добре знав Панафідіна-батька.

— А звідки знали один одного ваші батьки?

— Вони колись разом викладали в університеті, Олександрів батько був генетик, а мій — біохімік. — Ольга зітхнула й засмучено промовила: — Старому Панафідіну несолодко було: його після знаменитої сесії ВАСГНІЛ визнали чи то вейсманістом, чи то морганістом. Його дуже критикували, й він змушений був покинути кафедру.

— Чим він займався по тому?

— Слово честі, я навіть не знаю. В усякому випадку, вони виїхали тоді з Москви, бо Олександр перевівся сюди на третій курс із Карагандинського медінституту. Вони з Лижиним одразу заприятелювали, й одного разу Володя привів його до пас у гості.

— А як ваш батько ставиться до Лижина?

— Му, мені на це питання важко відповісти. Я думаю, що у батька до Лижина вельми складне почуття. Адже Володя з другого курсу працював у нього на кафедрі, й тато дуже цінував його, називав найперспективнішим своїм учнем. І водночас вважав, що у Лижина «не всі вдома».

— В якому розумінні «не всі вдома»? — сердито уточнив я.

Ольга обережно покосилася на мене, розвела своїми блискучими струменистими рукавчиками:

— Розумієте, він завжди був якимось аж занадто непогамовним фантазером. Творчій людині, звичайно, необхідна уява, але ж усьому мусять бути якісь межі…

— Уяви також?

— Безумовно! Надто ж для