Читати книгу - "Ходіння по муках"

І друга сказала, зітхнувши:

— Тільки нам і лишилось, дядьку Федоре, про Хлиби наші співати.

— Еге ж, погане ваше діло. Осиротіли.

Федір сів коло дівок. Найближча до нього сказала:

— Народу сьогодні козьмодем’янські жінки казали, народу на війну забрали — півсвіту.

— Скоро, дівки, і до вас доберуться.

— Цебто нас на війну?

Дівки засміялись, і крайня знову спитала:

— Дядьку Федоре, з ким у нашого царя війна?

— З іншим царем.

Дівки перезирнулись, одна зітхнула, друга поправила хустку, крайня сказала:

— Так нам і козьмодем’янські жінки казали, що, мовляв, з іншим царем.

Тоді з-за колод підвелась патлата голова і прохрипіла, натягаючи на себе кожуха:

— Годі тобі брехати. Який там інший цар, — з німцем у нас війна.

— Все може бути, — відповів Федір.

Голова знову зникла. Антошка Арнольдов, вийнявши портсигар, запропонував Федорові цигарку і спитав обережно:

— А що, скажіть, з вашого села охоче пішли на війну?

— Охотою багато пішло, пане.

— Було, значить, піднесення?

— Еге ж, понесло їх. Чого ж не піти? Все-таки подивляться — як там і що. А вб’ють — однаково і тут помирати. Земелька у нас неродюча, перебиваємось з хліба на квас. А там, всі кажуть, — два рази м’ясо їдять, і цукор, і чай, і тютюн — скільки хочеш кури.

— А хіба не страшно воювати?

— Чого ж не страшно, звісно, страшно.

Вози, накриті брезентами, гарби з соломою і сіном, санітарні повозки, величезні корита понтонів, погойдуючись і порипуючи, рухались широкою, залитою рідкою гряззю сошею. Безупинно лив дощ, скісний і дрібний. Борозни на ріллі і канави обабіч дороги були повні води. Вдалині неясно бовваніли дерева і переліски.

Під крик і лайку, ляскання батогів і тріщання осей об осі, в грязі й дощі, рухались суцільною лавою обози наступаючої російської армії. Обабіч дороги валялися здохлі і здихаючі коні, стирчали догори колесами перекинуті вози. Часом у цей потік вривався військовий автомобіль. Починалися крики, кректання, коні ставали дибки, перекидався під укіс навантажений віз, скочувались слідом за ним обозні.

Далі, де переривався потік екіпажів, ішли, далеко розтягнувшись, сковзались по грязі солдати в накинутих на спини мішках і палатках. В безладній їх юрбі рухались вози з вантажем, з гвинтівками, що стирчали на всі боки, із скорченими наверху денщиками. Час від часу з соші на поле збігав чоловік і, поклавши гвинтівку на траву, присідав навпочіпки.

Далі знову колихались вози, понтони, повозки, міські екіпажі з промоклими в них постатями в офіцерських плащах. Цей гримотючий потік то звалювався у видолинок, збивався в купу, горлав і бився на місцях, то повільно витягався під гору і зникав за пагорбом. З боків у нього вливались нові обози з хлібом, сіном і снарядами. По полю, випереджаючи, проходили невеликі кавалерійські частини.

Іноді в обози з тріском і залізним гуркотом врізувалась артилерія. Величезні грудисті коні і їздові на них, татари, з бородатими лютими обличчями, лупцюючи по конях і по людях, наче плугом, розчищали сошу, волочачи за собою підстрибуючі тупорилі гармати. Звідусіль бігли люди, ставали на возах і махали руками. І знову змикалась ріка, вливалась у ліс, що гостро пахнув грибами, прілим листям і весь м’яко шумів від дощу.

Далі по обидва боки дороги стриміли з сміття і головешок комини, погойдувався розбитий ліхтар, на цегляній стіні розверненого снарядами будинку ляпала афіша кінематографа. І тут же, у возі без передніх коліс, лежав поранений австрієць, у голубому капоті, — жовте личко, мутні, тужливі очі.

Верст за двадцять п’ять від цих місць глухо перекочувався по димному обрію грім гармат. Туди вливались ці війська й обози день і ніч. Туди з усієї Росії тягнулись поїзди, навантажені хлібом, людьми і снарядами. Вся країна сколихнулась від гуркоту гармат. Нарешті настала воля всьому, що в забороні й духоті набиралось у ній жадібного, невтоленого, злого.

Населення міст, пересичене спотвореним, нечистим життям, наче прокинулось від душного сну. В гуркоті гармат був збуджуючий голос світової грози. Почало здаватися, що колишнє життя нестерпне далі. Населення із злорадною люттю вітало війну.

По селах багато не питали — з ким війна і за що, — хіба не однаково. Вже давно злоба й ненависть кривавим туманом вступили в очі. Час на страшні діла настав. Хлопці й молоді чоловіки, залидіивши жінок і дівчат, моторні й жадібні, набивались у товарні вагони, із свистом і сороміцькими піснями проносились повз міста. Скінчилося старе життя, — Росію, як великою ложкою, почало мішати й каламутити, все здвигнулось, зрушилось і сп’яніло хмелем війни.

Доходячи до смуги бою, що гримотіла на десятки верст, обози і військові частини розливалися й танули. Тут кінчалося все живе і людське. Кожному відводилось місце в землі, в. окопі. Тут він спав, їв, давив вошей і до паморок «гатив» з гвинтівки в смугу дощової імли.

Ночами по всьому обрію багровими високими загравами повільно розливались пожарища, іскряні шнури ракет креслили небо, розсипалися зірками, з наздоганяючим виттям налітали снаряди і вибухали стовпами вогню, диму й пилу.

Тут смоктало в животі від нудотного страху, їжилася шкіра й підгиналися пальці. Десь опівночі лунали сигнали. Пробігали офіцери з перекошеними губами, — лайкою, криком, штовханами піднімали опухлих від сну і вогкості солдатів. І, спотикаючись, з матірною лайкою і звірячим виттям бігли безладні купки людей по полю, лягали, схоплювались, і, приголомшені, одурілі, очманівши від жаху і злоби, вривалися в окопи ворогів.

І потім ніхто ніколи не пам’ятав, що робилося там, в цих окопах. Коли хотіли похвалитися