Читати книгу - "Ходіння по муках"

Наставав новий день, під’їжджали кухні. Мляві і промерзлі солдати їли й курили. Потім розмовляли про всяку погань, про жінок і теж багато брехали. Шукали вошей і спали. Спали цілі дні в цій оголеній, загидженій калом і кров’ю смузі гуркоту і смерті.

Так самісінько, в грязі й вогкості, не роздягаючись і тижнями не скидаючи чобіт, жив і Телєгін. Армійський полк, куди він був зарахований прапорщиком, наступав з боями. Більш як половина офіцерського і солдатського складу була вибита, поповнень вони не одержували, і всі ждали тільки одного: коли їх, напівживих від втоми і обшарпаних, відведуть у тил.

Але вище командування прагнуло до зими будь-що вторгнутись через Карпати в Угорщину і спустошити її. Людей не щадили — людських запасів було багато. Здавалося, цим тривалим напруженням бою, що не припинявся третій місяць, буде зламано опір безладно відступаючих австрійських армій, впадуть Краків і Відень, і лівим крилом росіяни зможуть вийти в незахищений тил Німеччини.

Діючи за цим планом, російські війська безупинно йшли на захід, захоплюючи десятки тисяч полонених, величезні запаси продовольства, снарядів, зброї й одягу. В минулих війнах лише частина такої здобичі, лише одна з цих безперервних кривавих битв, де гинули цілі корпуси, вирішила б долю кампанії. І незважаючи навіть на те, що в перших же боях загинули регулярні армії, лють тільки зростала. На війну йшли всі, від дітей до стариків, весь народ. Було щось у цій війні над людське розуміння. Здавалося, ворог розгромлений, сплив кров’ю, ще одне зусилля — і буде остаточна перемога. Зусилля робилося, але на місці розталих армій ворога виростали нові, з похмурою впертістю йшли на смерть і гинули. Ні татарські орди, ні полчища персів не билися так запекло і не вмирали так легко, як слабі тілом, зніжені європейці або хитрі російські мужики, які бачили, що вони тільки безсловесна худоба, — м’ясо в цій різанині, вигаданій панами.

Залишки полку, де служив Телєгін, окопалися вздовж берега вузької і глибокої річки. Позиція була погана, вся на видноті, і окопи мілкі. В полку з години на годину ждали наказу про наступ, і поки що всі були раді виспатись, перезутися, відпочити, хоч з того боку річки, де в траншеях сиділи австрійські частини, ішов сильний обстріл.

Надвечір, коли годин на три, як звичайно, вогонь ущух, Іван Ілліч пішов у штаб полку, що містився в покинутому замку, верст за дві від позиції.

Кудлатий туман лежав по всій річці, що звивалася в заростях, і клубочився в прибережних кущах. Було тихо, вогко й пахло мокрим листям. Зрідка по воді глухо котився поодинокий постріл.

Іван Ілліч перестрибнув через канаву на соту, спинився і закурив. З боків, у тумані, стояли вже безлисті величезні дерева, які здавалися дивовижно високими. Далі за ними на болотяній низині було ніби розлите молоко. В тиші жалібно свиснула куля. Іван Ілліч глибоко зітхнув і пішов по хрусткій жорстві, поглядаючи вгору на примарні дерева. Від цього спокою і тому, що він сам-один іде й думає, в ньому все відпочивало, відходив тріскучий шум дня, і в серце пробирався тонкий болісний сум. Він ще раз зітхнув, кинув цигарку, заклав руки за шию і так ішов, наче в чудесному світі, де були тільки примари дерев, його живе, знемагаюче любов’ю серце і незрима чарівність Даші.

Даша була з ним у цю годину відпочинку й тиші. Він почував її дотик щоразу, коли вщухали залізне виття снарядів, тріскотнява гвинтівок, крики, лайки, — всі ці зайві у божественному всесвіті звуки, — коли можна було приткнутися де-небудь у кутку землянки, і тоді чари торкалися його серця.

Іванові Іллічу здавалося, що коли доведеться вмирати, — до останньої хвилини він буде відчувати це щастя єднання. Він не думав про смерть і не боявся її. Ніщо тепер не могло одірвати його від чудового стану життя, навіть смерть.

Цього літа, під’їжджаючи до Євпаторії, щоб востаннє, як йому здавалось, глянути на Дашу, Іван Ілліч сумував, хвилювався і придумував різноманітні пробачення. Але зустріч на дорозі, несподівані сльози Даші, її світловолоса голова, що припала до нього, її волосся, руки, плечі, що пахли морем, її дитячий рот, який сказав, коли вона підвела до нього обличчя з замруженими мокрими віями: «Іване Іллічу, любий, як я ждала вас», — усі ці несказанні речі, що наче звалилися з неба, там-таки, на дорозі коло моря, перевернули за кілька хвилин усе життя Івана Ілліча. Він сказав, дивлячись у кохане лице:

— На все життя люблю вас.

Потім уже йому навіть здавалось, що він, може, й не сказав цих слів, тільки подумав, і вона зрозуміла. Даша зняла з його плечей руки, промовила:

— Мені треба дуже багато вам розказати. Ходімо.

Вони пішли й сіли коло води, на піску. Даша взяла жменю камінців і помалу один за одним кидала їх у воду.

— Річ у тім, що ще невідомо, — чи зможете ви до мене добре ставитись, коли дізнаєтесь про все. Хоч однаково, ставтесь як хочете. — Вона зітхнула. — Без вас я дуже негарно жила, Іване Іллічу. Якщо можете, — простіть мені.

І вона почала розповідати все, чесно й докладно, про Самару і про те, як приїхала сюди й зустріла Безсонова, і в неї зникла охота жити, — так стало гидко від усього цього петербурзького чаду, який знову завирував, отруїв кров, розпалив цікавістю…

— Доки ж ще було бундючитись? Захотілось ляпнутися в грязюку — туди й дорога. А от же злякалася в останню хвилину… Іване Іллічу, любий… — Даша сплеснула руками. — Допоможіть мені. Не хочу, не можу більше ненавидіти себе… Не все ж у мені загинуло… Я хочу зовсім іншого… зовсім іншого…

Після цієї розмови Даша мовчала дуже довго. Іван Ілліч дивився не відриваючись на сяючу сонцем дзеркальну голубувату воду, — душа його, наперекір усьому, заливалась щастям.

Про те, що почалась війна і Телєгін повинен їхати завтра доганяти