Читати книгу - "Ходіння по муках"

Зараз же до редакції почали надходити листи від читачів — одні висловлювали захоплене задоволення з приводу статті, другі — гірку іронію. Але перших було набагато більше. Антошці підвищили оплату за рядок і через тиждень викликали в кабінет головного редактора, де сивий і рум’яний, напахчений англійським одеколоном Василь Васильович, запропонувавши Антошці крісло, сказав заклопотано:

— Вам треба поїхати на село.

— Слухаю.

— Ми повинні знати, що думають і говорять мужики. — Він ударив долонею по великій пачці листів. — В інтелігенції прокинувся величезний інтерес до села. Ви повинні дати живе, безпосереднє враження про цього сфінкса.

— Результати мобілізації вказують на величезне патріотичне піднесення, Василю Васильовичу.

— Знаю. Але звідки воно, чорт знає, у них взялося? Поїдьте, куди хочете, послухайте і розпитайте. На суботу я жду від вас п’ятсот рядків сільських вражень.

З редакції Антошка пішов на Невський, де купив дорожній, військового фасону, костюм, жовті краги і кашкет; переодягнувшись у все це, поїхав снідати до Донона, де сам видудлив пляшку французького шампанського, і вирішив, що найпростіше поїхати йому в село Хлиби, — там у свого брата Кия гостювала Єлизавета Київна. Увечері він зайняв місце в купе міжнародного вагона, закурив сигару і, поглядаючи на жовті гетри, що мужньо порипували, подумав: «Життя!»

Село Хлиби, на шістдесят з чимось дворів, із зарослими агрусом городами і старими липами посеред вулиці, з великим на пагорку будинком школи, переробленим з поміщицького дому, лежало в долині, між болотом і річечкою Свинюхою. Сільський наділ був невеликий, земля пісна, — селяни майже всі ходили в Москву на заробітки.

Коли Антошка надвечір в’їхав візком у село, — його здивувала тиша. Тільки кудкудакнула дурна курка, вибігши з-під кінських ніг, загарчав під коморою старий собака, та десь на річці ляпав праник, та буцались два барани посеред вулиці, стукаючи рогами.

Антошка розплатився з глухим дідком, який привіз його із станції, і пішов стежкою туди, де за зеленню беріз виднівся старий рублений фасад школи. Там, на ганку, на півзогнилих східцях, сиділи Кий Кийович — учитель — і Єлизавета Київна і спроквола розмовляли. Внизу по луці простягнулись від величезних верб довгі тіні. Переливаючись, літали темною хмарою шпаки. Грав вдалині ріжок, збираючи череду. Кілька червоних корів вийшли з очерету, і одна, піднявши морду, заревла. Кий Кийович, дуже схожий на сестру, з такими ж намальованими очима, говорив, кусаючи соломинку:

— Ти, Лізо, до всього того надзвичайно неорганізована в галузі статевої сфери. Типи, такі, як ти, — є огидні покидьки буржуазної культури.

Єлизавета Київна з лінивою усмішкою дивилась туди, де на луці у світлі призахідного сонця жовкли і тепліли трава й тіні.

— Дуже тебе нудно слухати, Кий, все ти напам’ять вивчив, все тобі ясно, як по книжці.

— Кожна людина, Лізо, повинна турбуватися про те, щоб впорядкувати, систематизувати всі свої ідеї, а не про те, щоб нудно чи не нудно розмовляти.

— Ну і турбуйся на здоров’я.

Вечір був тихий. Непорушно перед ганком висіли прозорі віти плакучих беріз. Диркав деркач під горою. Кий Кийович гриз трав’яну стеблинку. Єлизавета Київна мрійно дивилась на дерева, що розпливалися в синюватих сутінках. Між ними з’явився верткий маленький чоловік з чемоданом.

— Ну, от і вона, — закричав Антошка. — Лізо, здрастуй, красуне…

Єлизавета Київна страшенно зраділа, рвучко підвелась і обняла його.

Кий Кийович поздоровкався сухувато і продовжував гризти стеблинку. Антошка розсівся на приступках, розкурив сигару.

— А я до вас по інформацію, Кий Кийович, розкажіть мені якнайдокладніше, що у ваших Хлибах думають і говорять про війну…

Кий Кийович криво усміхнувся.

А чорт їх знає, що вони думають… Мовчать… Вовки теж мовчать, коли збираються у зграї.

— Значить, проти мобілізації ніхто не виступав?

— Ні, не виступав.

— Розуміють, що німець — ворог?

— Ні, тут не в німцеві річ.

— А в кому?

Кий Кийович усміхнувся.

— Річ не в німцеві — річ у гвинтівці… Гвинтівочку до рук доп’ясти. А вже у людини з гвинтівкою інша психологія… Поживемо, побачимо, — в якому, власне, напрямку мають намір стріляти гвинтівки. Ото ж бо…

— Ну, а все-таки, говорять вони про війну?

— Підіть на село, послухайте…

Коли смеркло, Антошка і Єлизавета Київна пішли на село. Серпневі сузір’я висипали по всьому холодіючому небу. Внизу, в Хлибах, було вогкувато, пахло ще не осілим пилом від череди і теплим молоком. Коло воріт стояли розпряжені вози. Під липами, де було зовсім темно, рипів журавель колодязя, форкнув кінь, і було чути, як він пив відсапуючись. На відкритому місці, коло дерев’яної комірчини, критої соломою, на колодах сиділи три дівки й неголосно співали. Єлизавета Київна і Антошка підійшли і теж сіли осторонь. Дівки співали:

Наше село Хлиби, Всім воно прикрашене, — Стільцями, букетами, Милої патретами…

Одна з них, обернувшись до Антошки і Єлизавети Київни, сказала тихо:

— Що ж, дівки, мабуть, спати пора?

І вони сиділи не рухаючись. В комірчині хтось порався, потім рипнули двері, і надвір вийшов лисий чоловік у розстебнутому кожушку: крекчучи, довго замикав висячий замок, потім підійшов до дівчат, поклав руку на поперек, витягнув цапину бороду.

— Соловейки-пташки, все співаєте?

— Співаємо, та не про тебе, дядьку Федоре.

— А от я вас зараз батогом звідси… Що це за порядки — ночами пісень співати…

— А тобі заздро?