read-books.club » Дитячі книги » Темнолесникове прокляття 📚 - Українською

Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Темнолесникове прокляття" автора Пол Стюарт. Жанр книги: Дитячі книги / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 78
Перейти на сторінку:
Така мука! — Вона замовкла і повернулася до Чіпуса, з кутиків її очей котилися сльози. — Якби ти вчасно не наспів…

— Але ж я наспів, — стиха мовив Чіпус. Він нахилився і взяв її за руку. — Тепер ти в безпеці.

Квінт занепокоєно нахмурився.

— А як ви нас знайшли? — поцікавився він. — Так само йшли за нами слідком?

Десь на споді його свідомості жевріла думка, що Великий Бібліотекар теж міг бути причетним до змови проти Найвищого Академіка. Та коли Чіпус Семиджерел і помітив недовірливі нотки у Квінтовім запитанні, то нічим цього не показав.

— Ні, не за вами, — відповів він сухим, шелестким, мов папір, голосом. — Я йшов за самим блискуном-самітником. — Він зітхнув. — Після Великої бібліотеки, кам’яні щільники для мене друга домівка — утечище від небознавців, що отам, нагорі. — Він звів очі в чорняву і посварився кулаком. — Та вже давненько я чую плітки, розмови про зниклих, про чудні підземні гуки та всілякі дивовижі, що кояться внизу. Кажете, вас переслідували. Так, ви тут такі не перші. Перші постерегли велетенського криваво-червоного блискуна і доповіли про побачене охоронці скарбниці. За їхніми повідомленнями, він не лише годувався страхом, а й, проникаючи крізь очі, пожирав кожне відчуття, кожен спогад, кожну гадку, залишаючи свою жертву спустошеною, висхлою, позбавляючи її навіть дихального інстинкту. Небознавці не брали до уваги цих вістей, вважаючи їх забобонами Темнолісу, але я знав краще, що до чого. А тепер знаєте і ви.

— Як вам вдалося відігнати його від мене? — поцікавився Квінт. — Ви його вбили?

— Чи вбив я його? — Чіпус скорботно похитав головою. — Ви зеленого уявлення не маєте про блискунів, — заявив він. — І чого вас тільки навчають в отій вашій школі!

Квінт умить перенісся до класу в Водограйнім домі, який знову гув, завчаючи напам’ять різновиди хмар: «Пір’ясті низькі, пір’ясті пласкі, купчасті широкі, купчасті високі…» Механічно. Бездумно.

— Скільки марновірних нісенітниць городять про блискунів! — провадив Чіпус. — Мовляв, то душі, духи чи щось таке. А насправді вони — насіння відкритого неба, навіяне у Світокрай з-поза його меж. Так було справіку, з початку часів, коли землю засівалося життям. Блискуни — то цеглинки самого буття, їх заносять до Верхоріччя ураганні вітри, там їх приймає земля, а Крайріка мчить у Темноліс, щоб вони там процвіли всіма формами та видами життя.

Чіпус замовк, і Квінт побачив, як на його обличчя набігла задума.

— Принаймні, — стрепенувся він, — так було, аж поки над Світокраєм злинула летюча санктафракська скеля. Відтоді кільком небесним насінинам нічого не лишалося, як залетіти в саму скелю і пустити коріння в кам’яних щільниках. Тут, далеко од Верхоріччя, вони й обернулися на блискунів — примарних істот, приречених нишпорити тунелями.

Квінт роззирнувся. Дякувати Небові, кругом — ані блискуна!

— Певна річ, більшість із них абсолютно нешкідливі, — вів далі Чіпус. — Часами якийсь блискун, якщо його роз’ятрити, лишає по собі невеличкий опік, але я ще зроду не бачив таких здоровенних блискунів-душогубів, як оцей. — Він помовчав. — Та великий блискун чи малий, ти все одно його не вб’єш із простої причини: вони — не живі істоти, принаймні в нашому розумінні. Це — фантоми істот, яких ніколи не було на світі. Ті з них, що блукають поза межами кам’яних щільників, швидко розчиняються в небутті. — З цими словами Чіпус добув із кишені киреї шкіряного капшука і розв’язав його. — Тут, усередині, є дещо таке, що їх відлякує.

Маріс і Квінт зазирнули в капшука.

— Пісок? — здивувався Квінт. — Яка ж із нього користь?

— То не пісок, — сказав Чіпус. Він запустив руку в капшука і дістав з нього пучку зернистого білого порошку. — Учені-землезнавці називають його хіною, — пояснив старий.

Квінт приглянувся ближче до крихітних блискучих кристаликів у шорсткій долоні Великого Бібліотекаря.



— Я назбирав їх на березі озера у Верхоріччі, — зазначив Чіпус.

— Верхоріччя! — вражено вигукнув Квінт. — Навіть мій батько на «Приборкувачі ураганів» ніколи не важився залітати в такі нетрища Темнолісу. Я навіть не був певен, чи воно існує взагалі.

— А Вчені Бібліотекарі не раз відвідували Верхоріччя, — похвалився Чіпус. Він усміхнувся. — Я часто мріяв і самому туди помандрувати, але, як і багато чого в землезнавстві, шлях до Верхоріччя забуто. На жаль. — Він спустив очі на свою долоню. — Для нас хіна те саме, що для небознавців — бурефракс. Це — кристалізований екстракт Крайріки. А для блискунів, — додав він, — кристалик хіни не менш ядучий, ніж для нас — найміцніша кислота. Якщо котрийсь наблизиться на небезпечну відстань… — Він підніс руку до рота і здув із долоні одну зернинку. — Ху! І його немає.

— Мати б його нам трохи раніше, — зітхнув Квінт.

— Гай-гай, боюся, всі мої запаси хіни пішли на те, щоб нагнати отого почварного криваво-червоного блискуна, що ми зустріли, — стрепенувся Чіпус, засовуючи шкіряного капшука назад у кишеню. — Ота пучка, якою я його знешкодив, мала послабити його, — може, на кілька годин, — та він однаково повернеться. — Тож не барімося. Далебі, нам не варто тут лишатися.

Маріс потисла йому руку. Вона ще не оклигала остаточно — як душею, так і тілом — після жахливого випробування.

— Ви мене врятували — і мій батько щедро вас винагородить, — прожебоніла вона.

Чіпус осміхнувся і запропонував їй руку, щоб вона могла на неї спертися.

— Твій батько? — запитав він. — Б’юсь об заклад, він у тебе небознавець. Ти дуже ласкава, але жоден небознавець не стане важити своєю посадою, аби допомогти такому старому та порохнявому бібліотекарю-землезнавцеві, як я.

— Тільки не мій батько, — владно заперечила Маріс. — Бо він — сам Найвищий санктафракський Академік.

Чіпус став як укопаний. Він повернувся до Маріс — очі широко розплющені, рот роззявлений.

— Ти — донька Лініуса Паллітакса? — ледве вичавив він із себе.

Тепер настала черга Маріс дивуватися.

— Ви знаєте мого батька?

— Авжеж, знаю, — кивнув головою Чіпус. — Певніше, знав.

1 ... 46 47 48 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнолесникове прокляття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темнолесникове прокляття"