Читати книгу - "Скалаки"

На понеділок п’ятого серпня 1771 року припадало свято діви Марії Сніжної. Рано-вранці в околицях Находського замка загриміли мортири. Статечні міщани, поважно вистромивши з вікон голови й, глянувши на небо, мовляли: «Ти диви! Хто б то подумав!» — а тоді вбиралися в довгі святочні каптани й надягали трикутні капелюхи. Усі простували на гору, до замка. Схили замкової гори тоді були голі, лиш подекуди зеленіли на них кущі. Але того дня гора немов перемінилась і пишалася в строкатому уборі. Люд кишів довкола. Звечора багато хто нарікав, що гроза зіпсує свято, одначе до ранку небо проясніло, а природа після дощу наче обновилася. На синьому небі сяяло ясне сонце, і в його промінні іскрилися краплинки на листі й квітах. Цікавіших прикро вразило те, що біля замкової брами, звернутої до Находа, стоїть варта — два гайдуки — й нікого в двір не пускає.

У натовпі видно було й Мікулаша та Їржика Скалаків. Мікулаш прийшов у святному вбранні, яке носив ще колись на «Скелі». Його навіть упізнати важко було. Їржик був убраний як звичайно. Батько, бачачи, що цією дорогою вони до замка не дістануться, потяг сина за рукав, щоб ішов за ним. Обійшовши по пагорбу замок, вони опинились на західному схилі. Там на дорозі до замка було вельми людно; князівські урядовці шикували процесію. На чолі поставили чоту верхових у святочних строях, на худих сільських коненятах, убраних стрічками, за ними стала находська капела, за музиками цехові, потім дівчата-міщанки в білому, з вінками на головах, за тими — сільські дівчата, далі депутації міст Находа й Чеської Скалиці та містечок Упиці й Гронова, війти та коншели всіх сіл, що належали до володінь князя Пікколоміні. За ними товпився люд, пнучися краще розгледіти всю процесію, яку замикала знову ж таки чота верхівців-селян. Мікулаш зразу ж став шукати очима Рихетського. Той жваво розмовляв із сільськими війтами, котрі уважно прислухалися до його слів. Кожен війт тримав у руці ремінного нагая, вгорненого в білу хустинку. То було «право», знак війтівської влади. Мікулаш, відкликавши Рихетського вбік, попросив якось провести його на подвір’я замка.

— Та це неважко буде; ти, Мікулашу, сьогодні наче який війт або коншел. Ставай між нас.

— Зараз, тільки скажу дещо Їржикові.

Хлопець стояв оддалік і дивився на Лідку, котру щойно загледів. Вона була недалечко, але він не міг, та й не хотів пропихатися до неї, бо постеріг поблизу голову старого Балтазара. Нехай після свята зустрінеться з нею, думав він, а поки що милуватиметься здалеку. Яка ж гарна вона була! Біляві коси, проплетені кісниками, звивалися на тім’ї у вузол, сколотий шпилькою. Біле чоло було пов’язане рожевою стрічкою, кінці якої спадали на спину; тугі перса облягала вишивана шнурівка, дядечків дарунок з ліпших часів. На плечах сніжно-білої сорочки з коротенькими повними рукавцями червоніли банти-«крильця», біле скляне намисто стягував іззаду блакитний бант. Спідничка була зелена, облямована чорним, фартушок широкий; на ногах білі панчохи й низенькі черевички з опушкою.

Їржик обернувся, зачувши батьків голос. Попереду вже залунала музика, процесія зрушила з місця. Мікулаш, ухопивши сина за руку, квапливо заговорив, і Їржикові здалося, що голос його тремтить.

— Їржику, пам’ятай те, що пообіцяв мені вчора, не забувай ніколи. Як не повернусь увечері до Материнці, не жди мене, розумієш?..— Він хотів сказати ще щось, але натовп уже рушив за процесією. Мікулаш стис синові руку й став протискатися назад, між війти.

Здивований Їржик побачив, як батько ще раз обернувся, потім зник у натовпі. Але який він мав вигляд! Лице бліде, в очах якийсь чудний, тоскний вираз... Їржикові стало моторошно, він відчув: батько щось надумав. Хлопець вирішив стежити за ним, хотів пробратися ближче, але людський потік підхопив його. Лунала музика, вигуки й гомін юрми, віддалік гриміли мортири. Похід увійшов у браму, минув перше й друге подвір’я і спинився на третьому. Їржик весь час шукав очима батька, та марно.

Процесія стала півколом у третьому подвір’ї, звідки вели сходи побіля каплиці в маленький дворик під високою круглою вежею, яким ходили до замкових покоїв. Усі в третьому дворі не помістилися, частина мусила стояти в другому. Тиснява була страшенна, даремно слуги та кінна сторожа відпихали людей. Кожен хотів бачити князівську родину та гостей, як вони йтимуть до каплиці на урочисту відправу. Депутації міст і містечок та війтів з коншелами впустили через маленький дворик до замка. Сходи були застелені килимами, все кругом аж блищало, вбране запашним квітом. У коридорі біля залу, який нині називається залом Пікколоміні, чекали панські урядовці на чолі з управителем. Слуга в пишному уборі доповів, і депутація вступила до просторого залу, на стінах якого висіли портрети всіх визначних членів князівського роду. На узвишші в розкішному кріслі, оббитому червоним оксамитом, сидів молодий князь. Він щойно прийняв віншування вельможних гостей, а тепер прийшли піддані з присягою. Князь мав на голові білу перуку: з вузьких рукавів темно-синього гаптованого сріблом каптана виглядали мереживні манжети, шию обвивав білий шарф. На грудях, на довгому жовтому камзолі, теж шитому сріблом, біліло жабо. Вузькі панталони до колін, білі шовкові панчохи та черевики з срібними пряжками доповняли його туалет. При боці висіла коштовна шпага з золотим руків’ям. Вид молодого вродливого князя був трошечки блідий. Праворуч нього, трохи нижче, сидів королівський камергер, за його спиною стояв князів камердинер, тримаючи на червоній подушечці князівське жезло. По обидва боки сиділи півколом у пишних кріслах князеві родичі та високі гості.

Управитель, підступивши на чолі урядовців до князевого трону, тричі низько вклонився і виголосив вітальну промову, припоручаючи себе й своїх підлеглих ласці вельможного пана. Йосиф-Парілле милостиво кивнув головою,