Читати книгу - "Скалаки"

мешканців замка розбудила страхітлива, нечувана гроза. Місто Наход, замок, уся околиця тремтіли; здавалося, настає кінець світу. Собаки вили, худоба ревла, наймужніших людей пойняв великий страх. Єзуїти, прокинувшись, побачили, що князя немає. Мурмочучи псалми та молитви, вони побігли до фамільного залу, немов керовані таємним передчуттям. Двері залу стояли розчинені навстіж. Було ще майже зовсім темно, незважаючи на вранішній час.

Посеред залу, оздобленого портретами предків, стояв князь Ян-Вацлав. Спалахи блискавки освітлювали його високу тонку постать у темних шатах. Він давно вже не носив напудрованої перуки, не підстригав волосся й не голився; в нього виросла довга чорна борода. Здійнявши руки догори, він виряченими очима дивився у вікно, за яким лютувала гроза. Крізь завивання бурі проривався його жалібний голос:

«Я не винен... помста... рід... зрадники!..»

Такі уривчасті слова долітали до ченців. Вони, боячись увійти, скликали челядь. На щастя, княгині-матері тоді не було в замку. Гроза не втихала. Тільки-но старий слуга, побачивши свого нещасного пана в небезпеці, вбіг до залу, щоб вивести князя звідти, як тут же впав, уражений блискавкою, що влетіла в зал. Ще двоє слуг кинулись до нього й стали піднімати, але в ту ж мить ударило вдруге, вибило трупа в них із рук і повалило обох додолу. Ошелешені ченці притулились до стіни, слуги розбіглись або попадали в німому жаху. Гроза наче завзялася знищити замок. Іще сім разів підряд ударяла звивиста блискавка в високу круглу вежу. Князь Ян-Вацлав усе стояв навколішки у фамільному залі, схрестивши руки на грудях і звівши очі до неба, безмовний і непорушний, як статуя.

На ранок гроза вщухла. Вежа була страшенно поруйнована, блискавка, пролетівши кілька покоїв, понівечила в кухні посуд, в аптеці перебила всі пляшки, в старому арсеналі понищила багато зброї, порвала залізні рури водогону. Старий слуга був неживий, його товариші опечені, кухарчука, що біг через подвір’я, біля вежі оглушило блискавкою; всі були на смерть перелякані. Одного тільки князя Яна-Вацлава не зачепив страшний гнів стихії.

Таке розповів доктор Сілезіус молодим панам. Надворі гриміла гроза, синювате світло блискавки раз по раз осявало салон. Усі мовчали. Потім кілька голосів одразу спитало:

— Ну, а що ж сталося далі з князем?

— Після того вже ніхто не мав сумніву, що він є furibundus, себто божевільний.. Іноді, правда, здавалося, що він при своєму розумі, бо говорив досить доладно; але тут же вплітав до своєї мови якісь химерні fabulae[31], то смішні, то жахливі. А то, було, замовкне на багато тижнів, тиняється по переходах замка, як привид, аж зрештою якось уранці знайшли його в фамільному залі під батьковим портретом, мертвого. На матір він сердився до самої смерті.

— A propos[32], докторе, в котрому покої він жив?

— У правому крилі, там, де тепер помістили панну фон Штреревіц. А в передпокої жили ті єзуїти.

Пільніц поглянув на д’Ербуа.

— А ми чули іще про якийсь привид.

— Та то, nobilissime[33], вигадки лакеїв та покоївок,— осміхнувся гладкий лікар.

— А ви все-таки розкажіть...

Десь далеко загриміло.

— Опівночі під час бурі, отак як сьогодні, коридорами нібито блукає тінь князя Яна-Вацлава, потім зникає в фамільному залі ось тут поряд, і звідти чути тоді його скарги та нелюдське ридання...

— Ет, побрехеньки! Випиймо, панове! — перебив його ротмістр.

Усі цокнулися з ним келихами, але без великого завзяття. Тільки Пільніц та д’Ербуа браво вихилили своє вино.

Паничів помалу змагала втома, і коли один підвівся, за ним повставали майже всі. Останнім був маркіз. За столом лишилися тільки п’яний ротмістр та доктор.

Решта квапливо розходилася по своїх покоях: слуги присвічували їм по дорозі. Сказавши один одному добраніч, молодики зникали в своїх кімнатах.

У замку вже все затихло, тільки в салоні розлягався ротмістрів регіт та дзвеніли келихи. Десь опівночі лікар, варнякаючи щось, сповз із стільця на паркет. Витриваліший Пільніц устав, перечепився через кругле черево, обтягнуте квітчастою камізелькою, й поточився до своєї спальні, спираючись на слугу. Свічки в салоні погасили.

Невдовзі вже й доктор плентався до свого помешкання. В коридорі він наткнувся на якусь темну постать і, мимрячи щось латиною, помацки почалапав далі. Врешті його кроки стихли. Темна постать спинилася біля дверей покою, в якому колись жив нещасний князь Ян-Вацлав Пікколоміні, а нині перебувала панна фон Штреревіц, і постукала умовним стуком. То був маркіз д’Ербуа.

У спальні вродливої молодої княгині Марії-Христини на столику біля пишного ложа з запоною із дорогої тканини горіла свічка. На краю ліжка сиділа в розкішному негліже юна княгиня, біля її ніг стояв навколішки князь Йосиф-Парілле Пікколоміні. Вона горнулася до нього, мов ніжна горлиця, а він палко цілував свою чарівну дружину. Його холодні очі знову жаріли вогнем, лице пашіло рум’янцем любовної жаги. Надворі була темна грозова ніч, лив дощ, буйний вітер гнув до землі кущі, шмагаючи ними забуту могилку нещасливої сільської дівчини — Марії Скалах.

А в убогій хатині в Матерницькому лісі сидів у цю годину при світлі соснової скіпки блідий,