Читати книгу - "Скалаки"

— Маючи всю надію в бозі всемогутньому, що осіняє вельможних володарів наших благодаттю своєю, в щонайглибшій покорі молимо в нього для вашої високої ясної княжої милості утіхи серцю, доброго здоров’я повсякдень і божого благословення в усьому потомстві вашому й у неминущому цвіті добрих діл ваших і щиро зичимо, щоб славному роду княжому не було переводу, а ймення його славлене було від покоління до покоління по вік вічний. А смиренно того зичачи і приручаючи себе уклінно ласці та незмінній прихильності вашої високої ясної княжої милості, зостаємось вашої ясновельможної княжої милості вірні й покірні піддані.

Потім, поклавши «право» до ніг нового володаря, зложив перед ним від імені міщан присягу на «послух, вірність і покору». А управитель ім’ям князя знову віддав йому в руки «право».

Після бургомістра підійшли, низько вклоняючись, депутати Скалиці Чеської, Упиці й Гронова, а також і війти всіх сіл і, так само поклавши «право» до князевих ніг, зложили присягу не тільки на «послух, вірність і покору», а ще й на «підданство». Далі, одержавши з управителевих рук знаки своєї гідності, відійшли кланяючись назад.

Підвівся королівський камергер, узяв у камердинера князівське жезло й подав його князеві від імені її королівської величності, а тоді ступив кілька кроків уперед і вигукнув голосно:

— Віват Йозефус князь Пікколоміні!

Надворі засурмили сурми, від пострілів з мортир стрясалися шибки. Гості підвелися, урядовці, селяни й міщани тричі вигукнули: «Віват!» Знову залунали фанфари, загриміли мортири, подвір’ями замка, заглушаючи музику, покотився крик натовпу: «Віват! Віват!» У залі мовчав тільки Рихетський, та надворі Балтазар Уждян, що стояв недалеко від Лідки, хмурив чоло.

Їржик, сповнений нестерпно тоскного чекання, не зважав на вигуки й сам не кричав.

— Зараз вийдуть! — пробігло по людях.— Уже йдуть!

Піднявся новий гамір, крик, люди пхалися вперед, спиналися навшпиньки — хотіли бачити своїх гнобителів у всій пишноті. Аж от заграла знову музика, за мурами загриміли мортири, і люди загорлали:

— Віват! Слава!

На сходах показалося панство в дорогих гаптованих уборах: князь, королівський камергер, графи й барони, вельможні дами з високими напудрованими зачісками, в розкішних барвистих сукнях. Марно силкувалися гайдук зі слугами стримати натовп. Зчинилася штовханина. Князь, милостиво киваючи головою й усміхаючись людям, уже підходив до каплиці.

Ніхто не помітив, як зметнулася над ним чиясь рука, як блиснула в ній під сонцем криця. Та в цю ж мить розітнувся несамовитий зойк, потім знявся галас, переполох.

— Князя забито! Князь неживий! — побігло з уст в уста. Найбільша тиснява була біля каплиці, там наче вирувало розбурхане озеро.

Їржик, який спершу щосили пропихався вперед, зачувши ці слова, сполотнів. В голові у нього блискавкою сяйнули батькові слова, перед очима зринуло на мить його бліде обличчя з дивними, смутними очима.

— Пропустіть мене! — скрикнув він і став продиратись до каплиці, ліктями розпихаючи людей. Під дверима каплиці збилися купкою двораки та ловчі: посеред них виднілася висока постать у селянському вбранні. Там же стояв і вже знайомий нам камердинер молодого князя. Їржик, поглянувши туди, остовпів: то в’язали його батька! Віддалік панство обступило князя, котрого оглядав доктор Сілезіус. Дами вже виходили з каплиці, куди втекли були з переляку. На князеві не було навіть подряпини.

Камердинер, підійшовши до управителя, простяг йому довгого ножа.

— Осьде зброя того лайдака!

Мікулаш Скалак, не зважаючи на удари, що сипалися на нього, обернувся в той бік, звідки почув розпачливий вигук; але його сіпонули й потягли геть, б’ючи, штовхаючи та узиваючи всякими словами. Провівши через два двори, його затягли до третього, де була в’язниця для непокірних хлопів.

Як допіру слова: «Князя забито!» — так тепер розлетілось по натовпу ймення: «Скалак!» Почули його й Балтазар Уждян із Лідушкою.

— Мати божа! — глухо скрикнув драгун. — Лідко, йди звідси, почекаєш мене за брамою, а я тут подивлюся.— Він подався за людьми, але Лідка пішла не до брами, а слідом за ним. Сльози душили її.

— Скалак! Скалак! — гули навкруги.— Хотів князя забити! — Вже його схоплено!

Лідка згадала Їржикові слова. «Він, напевне він!» — думала вона.

Князь і більшість гостей повернулися в покої: ясновельможному треба було спочити. В каплиці, однак, лунала урочиста музика, священик із численним причтом правив месу і гучним голосом співав: «Те deum laudamus!»[34] — складаючи подяку за чудесне врятування вельможного пана.

Мікулаш Скалак, котрий усю дорогу до в’язниці мовчки терпів знущання панських посіпак, біля дверей, обернувшись до цікавого люду, що натовпився аж сюди, вигукнув на весь голос:

— Я вас визволити хтів!

Вид його був блідий, волосся розпатлане, одежа розхристана, пошарпана, на чолі червоніла кров.

Скам’янілі люди втупили повні подиву очі в змордованого чоловіка, схожого скорше на мученика, ніж