Читати книгу - "Вітер часу"

Бориславський же відмовлявся, сказав, що Маша взагалі неадекватна, вона таємно закохана в Гошівського і встановила «жучка», щоб довідатись про його зв’язки з жінками. На цю заяву Бориславського усі присутні у залі суду відповіли сміхом.

Врешті кілерові дали десять років, синові Бориславського прокурор просив 15 років, але дали тільки п’ять, бо він мав гарні характеристики з університету і до цього не був замішаним в кримінальних справах. Його друзям, які мали побити Гошівського, дали по два роки, а Маші і Процю – рік умовно. Щодо самого Бориславського, то довести його провину не вдалось, тим більше, що він повернувся з Ізраїлю, тобто не відчував за собою провину і не ховався від правосуддя. З приводу його участі у справі суддя надіслав в Президію визначення про його неправомірні дії і сумнівні зв’язки.

За кілька днів Бориславського запросили на засідання Президії Академії наук, де він звітував за свою наукову діяльність. Після того його розпитували про його «неправомірні дії і сумнівні зв’язки». На засіданні був присутнім і директор інституту.

Андрію Володимировичу не було відоме рішення Президії, але наприкінці тижня, коли співробітники інституту майже усі повтікали на свої «фазенди», відбулась Вчена рада під головуванням директора інституту. Він же і виступив першим, суворо ганьбив непродумані дії Бориславського, який, «незважаючи на свій авторитет і безсумнівні вчені заслуги, зв’язався з шахраями і дозволив собі порушення статуту інституту». За це він запропонував дати йому сувору догану і попередити про неповну службову відповідність.

Після нього узяв слово Андрій Володимирович, який розповів присутнім про події: рекомендації Бориславського щодо розробки непромислового родовища нікелю, інтриги, завдяки яким ліквідували відділ Гошівського, встановлення «жучка» в кабінеті, намагання сина Бориславського побити його, Андрія Володимировича, за допомогою найманців. І, взагалі, сприянню афері, завдяки якій у банку були викрадені 60 млн. гривень вкладників.

Бориславський, який сидів, як звичайно, в першому ряду, вийшов посеред промови Гошівського.

– Соромно стало, – прокоментував директор інституту.

Присутні обурено загули.

Потім виступив шанований усіма старий академік, який сказав, що в усьому винні нові порядки, тепер люди стали іншими, думають про те, щоб тільки гроші заробити або вкрасти, на науку не звертають уваги. Він запропонував звільнити Бориславського і звернутися до Президії, щоб винесли догану директорові інституту, бо Бориславський усе робив за підтримки директора. Було видно, що директор налякався, бо за тиждень мали відбутись вибори академіків, і таке звернення могло поставити хрест на його кар’єрі. Тому він швидко погодився звільнити Бориславського, якщо Вчена рада за це проголосує, а що торкається його, директора, то він визнає свої помилки і обіцяє виправитись.

Але більшість присутніх не проголосувала за звільнення Бориславського, бо це були люди, залежні від нього. У одних він був опонентом на майбутньому захисті дисертації, у других – керівником аспірантури, треті писали монографію, редактором якої числився Бориславський. Вирішили відсторонити його від керівництва відділом і об’явити конкурс на заміщення вакантної посади.

Андрій Володимирович попросив відновити його відділ, але директор сказав, що він може подати свої документи на конкурс, щоб отримати вакантну посаду завідувача відділом. Невдоволений Гошівський розумів, що в інституті і за його межами є багато докторів наук, які подадуть документи. Вірогідно, директор інституту зробить усе можливе аби покарати його за завдані неприємності. Так що Андрієві Володимировичу ще треба буде змагатися, щоб повернути свій відділ і можливість плідно працювати.

Іван тільки що зателефонував батькам, які сподівались, що він приїде на Різдво додому. Він і сам збирався, але дні три тому зрозумів, що йому не вистачає деяких матеріалів для кандидатської дисертації, які могли бути в бібліотеках Лондона. Він вивчав історію Західноукраїнських земель в XVIII–XIX століттях, які на той час, внаслідок розділу Польщі, перебували у складі Австрійської і Російської імперій. Зрозуміло, що історія цих земель тісно пов’язана з історією Польщі, яка захопила чи отримала їх від Литви майже п’ятсот років тому. Ця історія не висвітлювалась в радянській літературі, вивчались тільки польсько-українська війна доби Богдана Хмельницького і повстання Гонти, Залізняка та інших народних ватажків проти гнобителів. Тобто історія була класовою і проросійською. Триста років історії, які минули після «возз’єднання» України з Росією, вважались поза конкуренцією.

Іван три роки тому закінчив Київський університет і став фаховим істориком. Під час навчання він зацікавився походженням свого прізвища і узнав, що його коріння в Галичині, в селі Гошів, яке було дідичним селом його прабатьків. Ще в студентські роки, відвідавши Гошівський монастир, він узнав, що 1629 року власник Гошева Євстахій-Станіслав Шумлянський, одружений з Ганною Гошівською, надав 3000 злотих на відбудову монастиря, зруйнованого кримськими татарами. А вже навчаючись в аспірантурі в Польщі, він ознайомився з польськими гербовниками 1841–1855 років і узнав, що Гошівські – це старий українській рід, який отримав шляхетство 1400 року, а родина Ганни Гошівської походила з Перемиської землі і належала до гербу Сас. До речі, на початку XVIII століття Гошівський монастир за участі Миколи Гошівського було перенесено на Ясну гору, де він і зараз радує око вірних греко-католиків. Прикрасою монастиря є чудотворна ікона Божої матері, «володарки Карпат», як її називають. Цю ікону, копію Белзької (Ченстоховської) ікони Богородиці, теж подарував монастиреві Микола Гошівський.

Вивчаючи історію родини Гошівських, Іван зацікавився також історією родини Шумлянських, яка отримала шляхетство 1550 року і належала до гербу Корчак. З цієї родини походить багато єпископів – православних, греко-католицьких і католицьких, а також військових діячів, відомих лікарів, письменників тощо. Особливо його зацікавила біографія Йосифа (Юзефа) Шумлянського – героя Наполеонівських війн, ад’ютанта князя Юзефа