Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Її повіки плавно підвелися. Погляд поступово набував осмисленого виразу.
— Дякую, мені вже краще, — здавленим голосом промовила Вікторія і поквапилась вмоститися на дивані.
— Ну, — Артем запитливо дивився на мене, — я, типу, піду?
— Типу, йди, — люб'язно дозволила я.
І Артем, типу, пішов.
Вікторія моментально підхопилась і помчала у ванну.
— Це ж треба, облити мене такою гидотою!
— Він не знав, що вода несвіжа, — спробувала я заспокоїти подругу.
— Ти його не захищай, — накивала пальцем Віка, — він насправді ще той фрукт!
— Тобто?
Вікторія ретельно витерла руки, зробила урочисте обличчя, й натхненно прошепотіла:
— Тому що це — той самий білявець, якому Шурик читав нотації.
— Що?! Ті, про міліцію?
— Саме ті! Підозрюю, що твій сусід багато чого може прояснити для нас у цій справі. А запасні ключі від твоєї квартири в його батьків зберігаються, так? Ти куди?
Я рішуче рушила до дверей.
— Ну, я йому зараз влаштую!
— Стривай! — Віка не на жарт злякалася. — Ти що? Краще я на нього свою охорону з офісу нацькую. Вони вмить усю інформацію витягнуть.
Ні, такий поворот не влаштовував мене.
— Причому навіть ту, котрою він не володіє. Шкода хлопця. Та й потім, не вірю я, щоб Тимко серед зловмисників затесався. Він, знаєш, непоганий хлопець…
— У тебе всі непогані!
— А в тебе всі погані!
На кілька хвилин ми ображено вмовкли.
— Зажди! — Вікторія перша зібралася з думками. — Не можна. Ні в якому разі не можна розкривати себе перед блондином. Він працюватиме нашим проводирем. Рано чи пізно муситиме ж він піти туди, де тримають Шурика.
У цьому вже вбачався певний сенс.
— Або зустрітися з кимось із основної зграї, — підтримала я здорову думку, позбавлену закликів до насильства. — І тоді ми зможемо вийти на Когось.
— Ти не зрозуміла? Хтось — це і є твій сусід! Він тебе добре знає, він спілкувався з Шуриком, він має доступ до ключів від твого помешкання.
«Що?! Вона хоче сказати, що мене до смерті налякав цей хлопчисько?!»
— Ні. Зовнішність зовсім не підходить. Хтось — демонічний лиходій, спортивний з вигляду. А Тимко — чахлик веснянкуватий.
— Ти теж у нормальному стані кучерява, коротко стрижена білявка.
— Розумієш, наростити штучне волосся з кісками та перефарбуватися — це легко, А от набрати зросту і ваги… Ні, Тимко не підходить. Але в одному маєш рацію: на Шурика та Когось він вивести може. Якщо, звичайно, ти не переплутала, і тоді з Шуркою дійсно він розмовляв.
— Такого переплутаєш, аякже, — гмикнула Вікторія і мстиво примружилася в бік вхідних дверей.
— Тільки скажи, хто вестиме спостереження? — вирішила я повернутися до справ.
— Охоронець із офісу.
— Той самий?
— Хоча б і він. Зрештою, засновник я, чи ні? Маю повне право хоча б раз скористатися трудовими ресурсами фірми для особистої мети!
Іноді мені ставало моторошно від того, що безліч живих людей, котрою повнився офіс подруги, була для неї всього-на-всього «трудовими ресурсами». А може, і я для Вікторії такий само «ресурс»? Втім, чи ж мені не байдуже?
— Катерино, ми мусимо скласти докладний план дій.
— Для початку я повинна бодай переварити вихідну інформацію, — похмуро відповіла я.
На тім і скінчили. Вікторія поїхала до офісу, я — до неї додому, аби змінити Тетяну на телефоні.
«Що спільного може бути в Шурика з Тимком? Де вони могли познайомитися? — болісно дошукувалась я відповіді. — Чого міг програміст Шурик навчати медика Артема? І чому вони говорили, що бояться міліції?»
— Ну нарешті! — Тетяна відчинила двері ще до того, як мій палець устиг торкнутися кнопки дзвінка. — Чекаю-чекаю… Ніхто не дзвонить, не приходить. Думала, ви всі теж позникали.
— Уже краще б ми, — стомлено зітхнула я, — тоді б, принаймні, стільки всього в голові тримати не довелось би.
— А ви записуйте, дитинко.
Мені залишалося тільки сумно всміхнутись. На жаль, тривалий час спілкування з комп'ютером зовсім відучив мене записувати щось руками. Очевидним прикладом для цього слугував мій записник, деяких записів котрого ні я, ані Георгій, ба, навіть моя матуся розшифрувати не могли.
Телефонний дзвінок змусив перервати міркування. Я зненацька вкрилася дрібними краплями поту. Навмисне змінюючи свій голос на більш дорослий і представницький, я зняла трубку.
— Алло?
Дзвонила Вікторія.
— Пробачте, — розгублено пробелькотіла вона, — я, видно, не туди втрапила.
— Туди, туди, — вже нормально заговорила я, — намагаюся дезінформувати супротивника. Нехай думають, що це ти трубку береш. Бо підозріло якось: чого це раптом я в тебе секретарем працювати надумала…
— Ти що, хочеш сказати, що в мене такий жахливий голос, як ти зображала?
— Про голос не знаю, але інтонації я перезняла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бунт моїх колишніх», після закриття браузера.