Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Але хіба ж у нас таке можливе? Така романтика буває тільки у закоханих із модних телефільмів. У нас, які давно забули про почуття, трапляється тільки секс із розрахунком на короткотривале чоловікове задоволення супровождуване трьохразовим «ах», яке мене завжди доводить до реготу, бо плакати від розчарування я давно перестала.

І тоді я насмілилась відповісти. Я написала, здогадуючись, хто він: «Я також тебе кохаю», — і, натиснувши на «ОК», відправила.

Відповідь прийшла миттєво. «Тебе мені бракує», — висвітилось на екрані, і я, наче колись, стрепенулась від тих слів, згадавши, як вишукано освідчувався у коханні мій чоловік. Троянди, невеличкі дарунки придбані на копійки зі студентської стипендії, та й просто ніжні признання. Все це було таким щирим і таким дорогим. Кохав, тому й подобалось йому в мені усе. На все він звертав увагу: і на нову сукню, і на капці, і на підведені очі чи нову зачіску. Умів сміятись і радіти, помічати в мені щонайменші зміни, навіть такі дрібнички, як тільки-но вищипані брови. А вже кілька років наче мене не існує. Наче не бачить в мені тієї жінки, яку колись боготворив. Можу й вуса відростити, та хоч бороду з бакенбардами. Можу хоч протигаз натягнути — мабуть не помітив би, що брів і зовсім немає, бо ми майже не бачимось. Зранку буркне «бувай», увечері повернеться із чергової ділової, чи якої там, зустрічі, часом повечерявши, а часом й ні, бухнеться спати, не видавивши із себе навіть «на добраніч».

В офісі майже не пересікаємось, бо у мене свої підлеглі, у нього свої. І керуємо різними сферами виробництва. Нас об’єднують тільки спільні засідання, конференції, підписи на паперах, і машина «Mоulinex», із якої поодинці п’ємо каву. Все!

Ми навіть не спимо разом. Вже зо три роки, як ми розділили наші спальні. Він зайняв меншу і затишнішу з вікнами у сад, а я — більшу і холоднішу, з протилежного боку, з вікон якої бачу сірі стіни недобудованої сусідської вілли, від яких ще більше охоплює сум самотності і холод. Чи то мені, можливо, так здається? Але без нього і пустеля Сахара здавалася б холодною, як серце без кохання, яке між нами давно охололо. Зустрічаємось іноді на нейтральній території, тобто на дивані зали, коли чоловіка «припре до стінки» інстинкт продовження роду. (Тоді він треться і листиться, мов кіт.) Біда, що продовжити роду ми також не змогли, бо без тепла й любові навіть дерево не родить, а не те, що некохана жінка.

Таких SMS-ок до ранку приходило ще три. В кожній признання. В кожній теплі слова. Цього разу відрядження чоловіка триватиме довше, як звикле. Аж три тижні. Цілих три тижні відпочинку і водночас суму, бо якби не тих кілька слів, навіть не сказаних, а написаних із незнайомого номера наче від якогось злодія, я б і не сумувала. Розчулилась. Дурепа! Недарма кажуть: жінка кохає вухами. Ото я і є тією нею, котра розтанула, як айсберг, він кількох прочитаних фраз, навіть не будучи до кінця впевненою, що ті SMS-ки від нього і мені.

Цілу ніч лило як із відра, а перед очами миготіли слова: кохаю, люблю, не можу жити… Ще кілька разів перечитувала, і раділа, і сміялась, і, навіть, плакала.

Ранок, окрім головного болю і калюж на дорогах нічого хорошого не приніс. Так і прокинулась досвіт сонця, яке й не мало на гадці вилазити із-за темної навіси хмар. Кава на швидкоруч, як попало причесала волосся, бо чепуритись нема до кого. Я ж сьогодні сама собі начальник, бо мій безпосередній директор — чоловік, якого не буде ще довго. (Всі підлеглі радіють його відсутності, хоч у голос і не кажуть про те через страх, що «донесу». А я на їхнім боці. Чесно-чесно. І сама радію, що ще цілих два тижні будемо працювати у спокої, бо мій чоловік із тих начальників, які через будь яку дрібничку доведуть підлеглого до сліз погрожуючи звільненням усім поголовно, навіть власній дружині.) Парасольку покласти до сумки, раптом дощ, і на вихід. Робота чекає.

Цілий день у офісі було на подив тихо. Ніяких засідань із прийняттям важливих рішень, які під час відсутності чоловіка належали мені. Дівчата на честь «свята» тортика купили і баночку кави «Jacobs», щоб відмітити останній день тижня, і цілий тиждень жаданої волі. Хлопці десь навіть роздобули коньяк «Херсонес Таврійський». День не пройшов — пролетів як мить. Ми усі здавались не просто колегами: ми були добре спрацьованою командою, друзями. Ділились останніми новинами, цікавими враженнями від світських подій, приємними і не дуже життєвими ситуаціями. Ох, як мені бракувало такого спілкування. Дивно, але вони мене сприймали не як прискіпливу начальницю, чи дружину свого начальника, а просто як одну із них. Я так відпочила душею, я розчинилась у цьому невеличкому морі із кількох щасливих молодих людей, що й сама забула, хто я, і скільки мені років. Навіть попросила від сьогодні називати мене просто Світланою, без усяких «пані», «Володимирівна», і «Ви».

Додому ноги не несли. Після половини дня проведеної у приємній компанії хотілось чогось більшого. Чи то хорошому настрою посприяв спокійний день, чи тих кілька крапель коньяку розмішаних у гарячій каві — не знаю, але я не мала аж ніякого бажання переступати поріг безрозмірної квартири із сірими, холодними, наче серце мого чоловіка, стінами. Але й набридати молодим людям, які запрошували після роботи продовжити свято у кав’ярні «Розмарі», також не мала охоти. Пора й честь знати. Мені все ж не двадцять…

Хороша погода, яка так-сяк протрималась цілий день, на вечір знову зіпсувалась. Холодом тягнуло із усіх кутків. Дощило. Якби зараз був удома чоловік, то точно змогла б «розвести» його як не на кохання біля каміну, то хоч на секс, знаючи наперед, чим би він закінчився — оргазмом без емоцій і голосним храпом у чоловіковій спальні. Тому відразу відкинула ту ідею.

Опісля десятої вечора телефон, який від ранку занімів на цілий день, подав ознаки життя. Чергова SMS-ка розірвала нічну тишу. «Я чекаю тебе. Тільки не відмовляй. Це дуже для мене важливо», і адреса. Те повідомлення