Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— От, Маріє, Маріє… Дожила-с до старости, а житє тє ніц не навчило. Ніц не розумієш… Дітий траба любити: розуміти, вірити, прощати…
— А я не любила?
— Не знаю, Маріє. Доси-м думала, що любила-с. А нинька виджу, що нє. Бо якби-с любила, то була би-с вчере не закликала зєтє, аби забрав Ганю додому. Вона від него до тебе втікла, бо бив… Вона притулку шукала. А ти…
— Що я, тето?
— А ти що ї сказала? Покорисі Ганю, бо то чоловік твій, він господар твій? От і маєш… Плач нинька Маріє. Але на себе плач…
«Божевільна» із десятої палати(Для дорослих)
Я жінка. Звати мене Світланою. Мені тридцять п’ять років.
Ні-ні, не думайте, я не божевільна. У мене немає ніяких психічних розладів, і мене сюди ніхто не поміщав. Мене не везли у швидкій, і не надягали ані наручників, ані гамівної сорочки. Я сама сюди прийшла. Власними ногами. По власній волі. Я зробила це так само добровільно, як колись добровільно приїхала у це похмуре і занедбане місто, про яке досі, можна сказати, чула тільки те, що воно існує. І не більше. А зараз це місто і ця палата із брудними простирадлами, порепаним лінолеумом і важкими чорними ґратами на невеличкому брудному вікні без фіранок стали мені домівкою. Притулком для зболеної душі. Віддушиною для втомленого серця, бо тільки тут я не думаю про все, що пережила. Хоча інколи, як ось зараз, думи все ж навідуються у мою болящу голову.
Але мені тут добре, гадаю, краще, як було б удома. Я уже майже не страждаю, бо мій мозок відпочиває більшу частину доби під дією психотропних препаратів. Так навіть краще, бо якби кому розповіла — не повірили б. А як би й повірили, то висміяли б. Висміяли б мене і його, мого тепер уже колишнього, чоловіка.(Він ще про це не знає, але я так вирішила, бо жити з ним уже буду не в силі.) Але більш, напевне, висміяли б мене. А я не бажаю бути «взятою у зуби», не бажаю ані фраз співчуття, ані слів підтримки в «моїй ситуації». Я не бажаю спостерігати сумні «всерозуміючі» погляди зі скривлених, чи то від жалю співчуття, чи від нестримної охоти розреготатись, облич. Не потребую фальшивих слів від тих, хто ще у гірш паскудному становищі аніж я в даний момент, але прекрасно замаскувавши власні біль і сором лізтиме давати «розумні» поради мені, ніби то від щирого серця…
Я не потребую толерантності, такої зараз модної, а насправді ніким не визнаної. (Що то взагалі за тупий термін? Викинути б його із лексикону… Та нехай. Може комусь від нього легше?) Я зараз взагалі нічого не потребую, і не бажаю. Хочу тільки тиші, спокою, Транксену і… спати…
…Коли отримала перше повідомлення, спало на думку, що просто помилились. «Я тебе кохаю» — чергова фраза. Таких СМС-ок у цілому світі щодня надсилають мільйони. Кільки сотень, допустимо, із того числа помиляються номером. Чому б так не сталось і зі мною? Але коли це повторилось ще і ще, я почала задумуватись. Мене не називали по імені, тому мої сумніви були розділені навпіл: або це все ж не мені, або це хтось так жартує. Я не відповідала.
Десь за п’ять днів тих любовних признань без відповіді з мого боку почалися докори типу: «Ти мене більше не кохаєш?», «Я так скучив, а тобі ніби й все одно», «Живу тільки тобою», «Якщо не відповіси, я помру», і тому подібна маячня. У мене такі сентименти викликали посмішку, бо після п’ятнадцяти років подружнього життя ми із чоловіком давно віддалились одне від одного. Ще ніби й не стали до кінця чужими, але вже й не дві споріднені душі, як тоді, коли поклялись одне одному, що готові бути разом до смерті у горі та радості.
Читаючи ті повідомлення, навіть, будучи впевненою, що вони були адресовані не мені, десь глибоко у серці я раділа за адресатку, можливо, навіть, їй заздрила, бо вона, таки, щасливіша за мене: її кохають; без неї не можуть жити; за неї, чи без неї, навіть, готові померти. А від мене ж чекають тільки чистої білизни і смачного обіду. Інколи сексу, дуже рідко, але, саме, холодного сексу, а не кохання. Воно давно вже моєму чоловіку не потрібне. Навіть, коли, повертаючи із роботи, підходила, щоб поцілувати, він відвертався від мого поцілунку. У кращому випадку підставляючи щоку кривився, ніби від кислого лимона. Тільки й того.
Коли прийшла остання SMS-ка, було вже добре за опівніч. Чоловік, вже тиждень був у відрядженні. Для ділових людей, а мій в нашому місті один із «найділовіших», це звичайна справа. Рівно тиждень… «Так, сьогодні ж рівно тиждень, як почали надходити ці містичні повідомлення, — зловила себе на думці я. — Значить це він, чоловік! Це він вирішив розіграти мене таким чином. Чекає, що я куплюся на ті слова, та відповім».
А що? Хороший трюк: поміняти сімку, засипати відвертими зізнаннями, щоб перевірити мене на вірність. Ай-я-яй! А я думала, він давно забув про моє існування, і якби шлунок не просив теплої страви, тіло сексу чи масажу, а ноги чистих шкарпеток, то й не згадав би, що я є. З таким успіхом ми давно могли б найняти служницю, але чоловік не виносить присутності посторонніх вдома, тому і кухня, і дрібне прання, окрім основної роботи «лежать на мені».
Вітер за вікном завивав, як голодний вовк. Гілля лупило по вікнах, змінюючись дзвоном крапель дощу. Грім переливався у блискавицю. Висока стеля із чорною лапатою люстрою із імітації на кришталь, здавалась ще вищою, як завше, а кімната, пофарбована сірим — чорною і холодною, мов камера у в’язниці. Брррр! В таку погоду хочеться обійняти чоловіка, притулитись до його теплих грудей, обвитись пухнастим пледом, і заснути… аж до ранку. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.