Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жінка в білому халаті зі шваброю в руках розгублено дивилась на мене. Не могла стримати свій погляд який без її на то волі перебігав то на моє пальто з єдиним защипнутим гудзиком, то на мої голі ноги в мокрих чоботах, а то на ріжок нічної сорочки, яка стерчала з-під рудої спідниці.
— Ходіть за мною. Вас хтось чекає?
— Ні.
Господи! Як добре, що з’явився цей ангел у білому халаті зі шваброю в руах. Тепер мені більше не потрібно ні про щось думати, ані за щось дбати.
— Ви хоч з кимось домовились?
— Ні.
— Вас хтось оглядав? — Мало не кричала жінка, находу щось метикуючи.
— Ні.
— Звідки ви взялися? — З розпачем спитала жінка і звела на мене сиві очі, повні співчуття, що аж вихлюпувало з них.
— З дому…
Звідки я знала що можу говорити а що ні. Ми з Володимиром не встигли про це домовитись.
Жінка-ангел махнула рукою, полишила під стіною швабру і відчинивши якісь двері, жестом запросиа ввійти.
— Роздівайтесь і чекайте. Бритва своя є?
— Нема.
— Знайдем свою. Йду пошукаю чергового лікаря. Надіюсь він ще не пішов додому.
Кімната лякала порожнечою. Ліжко схоже на лавку. Обтягнуте потрісканим дермантином. Темно-зелена виварка, накрита клейонкою в лівому куті приміщення. З протилежного боку від ліжка — стіл. Все в кімнаті пофарбоване олійною фарбою білого окльору. Мазки покладені недбало один коло одного. Де-не-де просвітлюється рідний колір випадкових речей, які з чиєїсь доброї волі стали предметами одного інтер’єру. Таке враження, що той, хто фарбував — на тих меблях виладовував свою злість. Холодно і якось наче вороже.
— Ви ще стоїте?
Від несподівнки я здригнулась.
— Я… Я вже… — Поквапливо почала скидади один за одним свій одяг.
— Перейми є?
— Так.
— З яким періодом?
— Не знаю.
— А, хай з вами доктор морочиться. Благо, він ще тут. Я його попередила про вас. Він чекає на горі. Ви в туалет ходили?
— Так. Ні. — Не знала що саме хоче від мене жінка-ангел.
— По великому ходили?
— Ні. — На очі виступили сльози.
З вдячності, що незнайома жінка заопікувалась мною я готова була зробити для неї геть все, що попросить, але я справді не розуміла про що їй йдеться.
— Ви що? Перший раз зібрались народжувати? — мякше.
— Умгу.
— Тоді йдіть в туалет і спробуйте сходити по великому. Що вийде, то вийде, а вкінці зробимо клізму. Потрібно аби ви зовсім була порожньою.
Ствердно закивала головою. Аби не розчаровувати жінку-ангела я пішла шукати туалет. Коли вернулася, то на столику навпроти ліжка стояло дволітрове горня і клізма.
— Лягати?
— Настояче ще ніхто нікому клізму не робив. — Спробувала вона пожартувати, не всміхнувшись навіть кутиками вуст.
Я лягла.
— Обличчям до стіни.
Обернулась. Час від часу мене всю заціплювало і я не могла ворушитись. Біль спаралізовував мій мозок і я впадала в забуття. Жінка терпляче зачекала заки я розслаблюсь і вправно ввела клізму.
Сергій Романович, так звали лікаря, справді чекав нас на другому поверсі.
— Доброго дня! Звідки то ви до нас така рання прашка? — Після нічної зміни доктору вдавалось залишатись в доброму гуморі.
— З далека. — Стримано відповіла я, заплющивши очі. — Нова хвиля болю знову спаралізувала тіло.
— Добре-добре. Потім побалакаємо. Тепер на крісло. — Скомандував він.
— Так, добре. Води відійшли. Матка розкрита на чотири пальці. Що ж скоро будемо родити. Ви готові? — Спитав з-за моїх ніг, широко розведених в обидві сторони.
— Так. — В той момент я була готова на все.
— З ким ви прийшли?
— Сама.
— Хто підійде до вас?
— Ніхто. — тихо.
Володька й так не встигне.
— Ви що? Вирішили собі зі мною пожартувати? Як вас звати?
— Вікторія.
— Чоловік є?
— Нема.
Отак з розкритими навстіж коліньми мені захотілось раптом розповісти всю правду. Про себе, про Володьку, про гроші, про банк.
— Але ж дитина сама від себе не взялася? — Раптом всміхнувся.
– Є… коханий.
— О! це вже краще. Це вже значно краще. Де він?
— Не знаю.
— Ви телефон його маєте?
— Так.
— Дайте мені його номер. Мені необхідно з ним поговорити.
— Щось сталося, докторе?
— Ні. Не сталося. Але мені потрібно знати, що не станеться. — Він уважно подивився на мене.
За хвилю набравши номер на своєму телефоні який я йому продиктувала, вийшов з кабінету.
… Господи! Як здається давно це було, а пройшов всього лише неповний рік з того дня, коли я народила сина.
Ореста сиділа, перетворившись на увагу. В її великих на пів обличчя очах можна було побачити геть усе, про що я розповідала. Весь мій страх, весь біль зміщувалися в її очах, витіснивши її власні страхи.
— Я, мабуть, вас втомила своєю розповіддю.
— Ні-ні. — Самими устами, бо в роті дівчини пересохло.
Аякже. Кому б не пересохло.
— Наступного дня зранку Сергій Романович сказав, що дитина померла. Що прийде медсестра і покаже як перевязати груди.
— А Володимир?
— Забрав мене з пологового будинку, допоміг зпакувати речі. Йому навіть довелося віддати свою торбу з якою приїхав, бо мені ніяк не хотілося розпрощатися з книжками і ще деякими милими речима,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.