Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Вислухайте мене, сере. Я не просто так прийшла до вас. Абат Ансельм мій опікун, але він розоряє моїх селян, і вони були змушені взятися за зброю. Ви повинні допомогти їм, розумієте?

— Звісно, звісно. Все, що побажаєш, моя красуне.

— Тоді ви повинні заборонити йому вводити війська у фени. Повинні запобігти кровопролиттю. Коли я стану вашою дружиною, ви матимете на це право.

Я квапливо пояснювала йому це й весь час задкувала від нього, оскільки він наступав на мене, й ми кружляли навколо балії з водою. Як він дивився на мене! Мене спопеляв вогонь від самого його погляду. Я слабшала. І зрештою опинилася біля стіни, а він уперся в неї обома руками, схилився, не зводячи з мене особливого, впокорюючого погляду своїх синіх туманних очей. І я здалася. Зі мною діялося щось дивне. Він був так близько, тримав мене, але не торкався, лише дивився. І дивився так, що я почувалася глибоко приголомшеною. У мене підкошувалися коліна, гупало серце, губи мої пересохли.

— Сере, я буду вашою. Я не норовлива. Але й ви пообіцяйте мені, що захистите моїх людей.

Я тремтіла. Він був серйозний і не зводив очей з моїх губів. І нарешті пригорнув.

— Не бійся, маленька. Я буду терплячий і дуже ніжний із тобою.

Він знову мене поцілував. І знову світ зник, і я сама обійняла його, боязко, покірно, але за мить уже мої пальці сплелися на його спині, і я пригорнулася до нього. Поцілунок. Ми ніби оберталися в зоряній нічній пустці, де не було нікого, крім нас, окрім дотику губів і рук, звуків дихання, пульсування крові.

Я й не знала, як це… Як це чудово! Мене охопило якесь солодке безумство. Я торкалася його волосся, пліч, грудей, пружних м’язів живота. Я дивилася на нього… І він дозволяв мені дивитися. Я чула його важке дихання.

А потім я знову опинилася у нього на руках і він дбайливо вклав мене на хутро ложа.

— Місячне сяйво, — прошепотів він, пропускаючи крізь пальці моє волосся.

Я й не знала, що здатна на такі відчуття, я ніби наново вчилася пізнавати своє тіло. Тіло… Грішна плоть — так нас учили в монастирі. Але тепер я знала, навіщо людині дана ця плоть. Це було як приплив… Вал за валом наростали в мені. Я тремтіла й горіла одночасно. І зі мною був Едгар! Він цілував, пестив мене, йому це подобалося…

Я й не помітила, коли він роздяг мене. Напевно, мені мало стати соромно, але я не відчувала сорому. Я бачила захоплення в його очах, і мені хотілося, щоб він дивився на мене. І торкався… Торкався то майже невагомо, то сильно, так, що я стогнала. Тепер я сама відповідала на його поцілунки, сама цілувала його, ніби кидаючи виклик. Ніби вимагаючи… Сама не знала чого. Я знов почала стогнати. Його дотики, його поцілунки… На грудях, стегнах, навіть там, де я й уявити не могла. Але чомусь я все йому дозволяла. Боже, я б померла, якби він цього не робив.

— Будь ласка… — шепотіла я, і якась незбагненна сила вигинала мене. — О, будь ласка.

Його вага… Він і я так близько… В якомусь сяйві я бачу його усміхнене обличчя над собою. І з подивом відчуваю біль.

— Мені боляче.

Я швидше здивувалася, ніж поскаржилася.

— Скоро це мине. Потерпи трохи, мій янголе.

Біль ущух. Я зрозуміла, що відтепер належу йому. Він у мені. Але він не рухався, лише дарував ніжність своїх вуст. І ще я відчувала тепло в глибині себе, і коли Едгар трохи подався від мене й тепло почало зникати, я не змогла стримати мимовільного схлипування. Але він не пішов, повернувся в мене, і я блаженно зітхнула, обіймаючи його й не помічаючи, як почала рухатися разом із ним.

— Найпрекрасніша, чудесна моя, радосте моя. Я кохаю тебе.

Я плакала від щастя. В його тісних обіймах я цілковито втратила розум, по тілі ніби прокочувалися гарячі хвилі, нас приголомшував ритм тіл, що злився в єдиний порив, ритм сердець, що билися так близько. Це був вихор, вторгнення, несамовитість, і насолода росла, поки я не скрикнула, засліплена водоспадом зірок та імлою туману.

Я погано розрізнила його обличчя над собою, ніжне, вкрите намистинками поту, з хвилястими, прилиплими до чола пасмами. Він усміхався.

— Звідки ти така, моє місячне диво?

Я заплющила очі й увіткнулася в його плече. Мені було таке хороше, так спокійно. Я зігрілася. Здається, заснула. Але якоїсь миті розплющила очі. Едгар спав поряд, обіймаючи мене. Він укрив мене хутром і я вся була в теплі його рук, його тіла. А ось мої рука й плече трішки змерзли. Я озирнулася. Вогонь догорів, і лише багряно світилася купка жару. Як солодко пахло шишками! Напевне, я довго проспала.

Я обернулася до Едгара, й мене поглинуло щастя. Який він гарний. Мій чоловік, мій коханий чоловік. Рот у Едгара ніжний, із м’яким вигином, мов у дитини. Вигин шиї ще ніжніший, м’якший, а тіні від довгих вій віялом лежали на смаглявих щоках. Була в ньому якась майже дівоча краса, але тіло він мав дуже і кремезне, тіло справжнього чоловіка, з великими плечима й могутніми ногами. І цей контраст розчулив мене невимовно. І ще мене приємно здивував його запах — від нього пахло квітами, далекими екзотичними квітами чужих країв. Я знала про ці східні втирання — амбра, мускус, алое. Але так зворушливо і приємно, коли чоловік пахне квітами. І так хвилююче…

У покої, проте, похолоднішало. Я обережно розвела руки, які мене обіймали, навшпиньки підійшла до вогнища й наклала на вугілля полін. Мені було холодно, але мучила спрага. І страшенно хотілося їсти. Я взяла з тарелі на скрині одне яблуко й із задоволенням з’їла. Потім ще одне й ще. Поступово думки пояснішали. Я помітила, що в домі панує тиша, тільки, сповіщаючи про новий день, десь горлає півень. Ранок нового, найнезвичайнішого для мене