Читати книгу - "Ритуал"

— Дракон! — викрикнув Остин. — Ящір! Шкірою його можна вистелити майдан… Він кинувся раптово, з неба, дихаючи вогнем… Тоді я різко відхилився вправо, а вліво — ось так — наставив списа… Ратище обпалилося, як вугілля, але наконечник… Добрий наконечник мені викували! Він знову злетів і знову кинувся, але я…

У Юти раптом стислося серце. Вона згадала сутичку біля підніжжя Арманового замку.

Вона не згадувала її давно — щиро кажучи, вона й не пам’ятала її раніше, бо події того небувалого дня затяглися в її свідомості наче серпанком… Але тепер, слухаючи п’яне вихваляння Остина, вона чітко уявила і замок, і дорогу, і Армана, і принца на коні…

Зі скелі, на яку поставив її Арман, усе було видно якнайкраще. Вона була там весь час і прекрасне бачила, що дракон здійнявся в повітря лиш на мить — і зовсім не дихав вогнем!

Ця маленька, давно забута деталь раптом вразила її, як відкриття. Уп’явшись очима в залиту вином скатертину, вона слухала Остина й гарячково намагалася зрозуміти: чому вона згадала про це лиш тепер? Чому це не вразило її одразу?

— Моя сокира розлетілася від одного удару по лусці… Луска в нього міцніше міцної сталі, і я вже думав, що буде мені кепсько… На моє щастя цей єдиний удар виявився вдалим, чудовисько заточилося й гепнулось на землю! Я вихопив палицю…

Юта заплющила очі.

Бо ж ні, це Остин гепнувся на землю. Арман підчепив його пазурами й зняв з сідла, як хазяїн знімає з куща стиглий помідор… І вона, дурепа, заплющила очі й затулила вуха! Вона злякалася, що дракон уб’є Остина, тоді як він уже двадцять разів міг убити його… Одного подиху вистачило б, вона ж не раз бачила, як Арман дихає полум’ям…

А Остин дійсно вихопив палицю, і, коли вона зважилася нарешті подивитися, принц опускав цю шипасту сталь на голову… На покірно підставлену голову…

Горгулья, чом же вона раніше… Остин, повернення, весілля, і Арман пішов кудись далеко, став легендою, майже казкою…

— З останніх сил я вихопив палицю, панове! — Остин розпалився надміру, очі його гарячково блищали, — і заніс її над головою… над головою ящера, звісно! Але він метався й качався по піску, сичав та вивергав отруйну слину…

— Не було цього, — несподівано для себе сказала Юта. І сама злякалася — таке враження справили її слова.

Остин схрипнув і замовк. Ті в залі, що сиділи ближче й чули її слова, оніміли з роззявленими ротами; ті ж, що сиділи далі, голосно запитували один в одного, що таке сказала королева й чому раптом замовк король.

Повільно-преповільно, по волосинці, король Остин повернув голову й подивився на дружину. Під цим поглядом Юта, судомно притискаючи руки до грудей, встала й мовчки, ні на кого не дивлячись, піднялася нагору.

* * *

Тривав п’ятий день польоту над морем. Арманові крила змахували судомно й нерівно, він летів уже просто над поверхнею води — дедалі нижче й нижче. Не озираючи ні небо, ні обрій, він дивився вниз, і в товщі вод йому ввижалося те, в чому він сам не міг відрізнити марення від дійсності.

Ввижалися йому кораблі — широкогруді морські красені з рядами високих і міцних щогл; розкинувши вітрила, вони линули кудись, але дивно було те, що не поверхня води несла їх — вони рухалися під поверхнею, поглинені, всмоктані морем. То були його бранці; море нібито влаштувало парад своїх жертв перед очима виснаженого дракона.

Арман бачив людські фігурки на чистих палубах — найчастіше це були чоловіки — моряки й рибалки, але на одному судні, найбільшому, багато було й жінок, і дітей. Святково, багато вбрані, вони всі стояли на широкій палубі, по боках якої лопотіли обірвані клапті яскравих тентів. Всі як один вони підняли до Армана бліді обличчя та дивилися просто на нього, дивилися мляво й байдуже, і якби він не кинувся вбік відчайдушним зусиллям — ці погляди довели б його до божевілля.

Якось йому привиділися в товщі води перетинчасті крила й костистий гребінь уздовж спини — але дракон, якщо це був дракон, відразу провалився в безодню. Арманове серце болісно стислося — скільки ще драконячих кісток лежить на темному дні?

Багато разів йому спадало на думку скласти крила й впасти в море, щоб заразом і приєднатися до двохсот поколінь предків. Однак він летів та й летів.

І ось, насилу відірвавши погляд від води, Арман знайшов у собі сили позирнути вперед.

Просто перед ним уже не було обрію — його заступила од краю до краю темна прямовисна стіна. Арман ніколи не думав, що такі скелі бувають на світі.

Він замахав крильми дужче, але стіна насувалася повільно, так повільно, ніби спеціально хотіла вразити своїми розмірами й величчю. Верхній край її затулив півнеба, і Арман зрозумів раптом, що йому не перелетіти — він просто не зможе піднятися так високо.

Закашлявшись сухим димом, що виривався з горлянки, він з останніх сил рвонувся вгору. Скеля, прямовисна й майже гладенька, байдуже дивилася на його зусилля темними круглими дірками — чи гніздами, чи норами.

Море відсунулося нижче, і прибій, що розбивався об підніжжя скелі, здавався бахромою серветки — тієї, що, сміючись, насмикала Юта.

Юта… Він розітнув густе повітря, в якому загрузали крила. Проте вершина скелі була недосяжно далеко, і, здавшись, Арман повільно заковзав униз.

Коли жадібні хвилі були вже зовсім близько, у скелі — він бачив бічним зором — раптом розверзлася печера. Арман повернув голову — з темної глибини на нього поглянули, він всією лускою відчув цей погляд.

— Молодий драконе… — чи то сказав, чи то зітхнув глухий голос із кам’яної товщі. — Ти шукаєш смерті, молодий драконе…

Аж ніяк, хотів сказати Арман, проте драконяча паща не вміла розмовляти. Біля краю печери виступав зі скелі уламок каменя — і Арман щосили потягся до нього пазурами.

— Усі ви… схожі, — промовив Той, Що Дивився Зі Скелі.

Арман спромігся вчепитися — і тієї ж миті обернувшись людиною, він ривком закинув важке, заклякле тіло в печеру. Хоч би хто відтіля дивився, це була твердь — місце, де можна жити, не змахуючи крильми.

— Ти шукаєш смерті, молодий драконе, — впевнено повторив Той, що Дивився, хоча його незваний гість був уже в людській подобі.

— Я давно не молодий, — хрипко відгукнувся Арман. — І не смерті я шукаю, а батьківщини Прадракона, мого предка.

— Цього хлопчика, — голос потеплішав, — цього смішного крилатого хлоп’яти… Я завжди забуваю, що вже минув час відтоді, як він