Читати книгу - "Doc 1"

— Да, — прокоментувала це мама, — стіни у своїй кімнаті ти добре попсував.

А ще я розповів їй про те, як навідувався до Маші і Варі і що страшенно ревнував Варю до Боба. І про Яківну розповів, і про Машу, яка сидить тепер у психлі-карні.

— Да, я чула цю історію, Варя щось казала. Вона їздить до неї.

— Ага, їздить. Хороша була дівчина. Якось незвично все. У мене навіть мурашки шкірою пробігли.

А потім справді почало розвиднюватися, і хоч сонця ще не було, світлішало на очах, немов це світло родилося з самого повітря. Було холодно, трохи морозило. Ми підіймалися вгору, до наших дев’ятиповерхівок, старих пошарпаних панельних коробочок, до своїх угноєних дріб’язковим побутом сот, за дверима яких народжувалися історії, - злети і падіння, руйнувалися долі і… далі за списком, уся ця банальщина, з якої складається повсякдення, яке ми за звичкою не помічаємо.

— Може, зайдеш увечері? — запитала мама вже біля будинку. — Я пиріг з яблуками зроблю. Багато тіста і мало яблук — як ти любиш.

— Я вже так не люблю, мам. От якби багато яблук і мало тіста… Але все одно, я не зможу ввечері, у мене вже зустріч запланована.

— Ну, завтра тоді?

— А завтра я по вуха в роботі.

— Тоді коли зможеш. Коли зможеш?

— Думаю, на тому тижні. Да, швидше за все. Середа-четвер…

— Добре, синок, дзвони, як шось.

— ОК, ма.

І ми розійшлися. Я востаннє глянув на неї, навіть на якусь секунду зупинився. Вона йшла рівно, м’яко ступала заасфальтованою доріжкою, тримаючи руки у кишені червоної пухової курточки.

Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Але це минуще…

* * *

Два тижні я закипав у роботі, немов картопля у супі. Два тижні я майже не вилазив з редакції, лише раз бігав на якусь виставку до галереї «Файн-Арт» — виставлялася одна моя знайома, але і з тієї виставки довелося швиденько ретируватися — біля столику з вином побачив Варю з Бобом. Ми посміхнулися одне одному, але решту часу, знаходячись під прицільним поглядом благочестивого сімейства, я відчував би себе незатишно.

Попереду на мене чекали п’ять днів вихідних.

— Знаєте, — звернувся я до Сича, нашого головного, — мені здається, що я своє відпахав.

— Ти від нас ідеш? — навіть не здивувався він.

— Дайте мені п’ять днів вихідних, а там побачимо.

— Гуляй, — відпустив мене головний, і я навіть розгубився. Так просто?

Була п’ята вечора. Майже темно, але йти, окрім як додому, мені не було куди. Я справді стомився, від постійного нервового навантаження викручувало руки. Прийшовши додому, я завалився на ліжко і цілу годину бездумно плював у стелю. Мені хотілося перевірити, як же воно — плювати у стелю, однак слина не долітала і, пролетівши невизначеною траєкторією, опускалася то на обличчя, то на підлогу, то на постіль.

Це заняття мені, м’яко кажучи, не сподобалося. Вмившись, я почав ходити квартирою, немов цирковий тигр у клітці. Від збудження перед грядою майже незапланованих вихідних я не знав куди діти своє тіло. Воно почувало себе незручно скрізь — починаючи від ванної, яку я приймав не довше трьох хвилин, закінчуючи балконом, на якому прогулювався, немов у себе вдома, холодний, майже зимовий протяг.

Я повечеряв. Я навіть випив кави — попереду була ніч, і я хотів пустити її на щось корисне, але потім зрозумів, що краще б я ліг спати, але було пізно — кава вже завела мій внутрішній, не підвласний розуму двигун. Руки бездумно хапали якісь предмети і, не визначившись з подальшою їхньою долею, відкладали на місце. Я зробив тридцять присідань, кілька заходів по тридцять відтискань, безперервно палив, але відчуття порожнечі так і не відпускало мене. «Шкода, що немає телевізору, — подумав я, — з радістю подивився б якусь суперечливу програму. Тим більше п’ятниця, мали б показувати щонайменше Шустера». Про останнього я мав досить приблизне уявлення, але на роботі він був другим за обговореннями після курсу долара.

Тоді я вирішив передивитися свій гардероб. Що не потрібно — віддати одній нашій позаштатниці Тані Потаповій, нехай віднесе до дитячого притулку — вона якраз узяла шефство над одним із них. Але до сорочок та регланів я так і не добрався — у кутку під накиданими брудними речами я побачив коробку, стару картонну коробку, яку я так і не розпакував з часу переїзду на цю квартиру. Правду кажуть: якщо протягом першого місяця ти не розібрав якісь речі, то вони так і залишатимуться нерозібраними. Я дістав ту картонну коробку з залишками білої клейкої стрічки, уздовж якої рожевим написом повторювалося зловісне Мері Кей. Де я взяв цю коробку?

Відкривши її, я відчув запах старих пожовклих зошитів зі старими пожовклими віршами. Між сторінок зошитів — товстих та зовсім тоненьких у косу лінію — я знайшов безліч неякісних фотографій, зроблених супутником моїх дев’яностих — пластмасовою мильницею «Skina». Таких уже давно не те що не виготовляють, але навіть не продають. Я перебирав десятки фотографій, роздивлявся людей, які позували перед цією навіть і не камерою, вдивлявся у їхні червоні очі, беззубі посмішки, бідняцький, а від того кумедний одяг, який купувався на бідняцьких базарах і продавався безробітними доцентами, професорами, які вже давно повернулися до своїх соціальних ніш, а деякі — перепрофілювалися у професійних торгашів. Я перечитував старі вірші та прозові начерки, старі щоденники, які вів десять, навіть п’ятнадцять років тому, знаходив у їхніх рядках безліч приємного та наївного безладу, який панував тоді в моїй голові. Зрештою, панує він донині, але безлад, хоч як не абсурдно це звучатиме, впорядкований, безлад дорослий, думаючий, аналізований тисячу разів.

На дні коробки я побачив кольоровий клаптик. Це був шмат цупкої матерії — навіть зараз не знаю, як вона називається. Це була картина, яку я намалював більш ніж десять років тому, і називалася вона «Мушкетер». Я дістав це строкате — зелений, синій, оранжевий, рожевий кольори — полотно й відклав, щоб повісити на кухні над столом, аби кожного ранку, коли я буду снідати (вечеряв я зазвичай у кімнаті), воно підіймало мені настрій.

А потім я згадав про фарбу, яку придбав десь з місяць тому. Придбав у тій самій крамничці, і тут я відчув, як загадкові невидимі сили спускають на мене щось подібне на божественний ореол, немов запускають мене під ефірний ковпак гармонії та злагодженого відчуття себе у своєму тілі — від азарту