Читати книгу - "Камінь посеред саду"

36

Я сидів у себе в кабінеті. За сусіднім столом Ірина, що перейшла працювати до нас після виходу на пенсію Альбіни Іванівни, в'язала (раніше вона з відразою говорила про в'язання) для майбутньої дитини шапочку. Ірина була вагітна, і в неї стало манією щось робити для тієї ще не народженої дитини, хоч Люба й застерігала, що це погана прикмета. Люба несподівано, після того, як Ірина вийшла заміж, примирилася з нею, і ставиться до Віталикової дружини якось так, наче старша сестра до молодшої, коли любить ту, — із зворушливою турботливістю, трохи зверхньою поблажливістю. А ось зі мною Люба майже не розмовляє. Навіть тепер, після того, як у мене помер щойно народжений син. А проте, чому це всі повинні мені співчувати?

Десь відразу після обіду, коли я вернувся зі свого блукання складом Георгієвої фірми, в мені стала рости тривога. Уже потім я пригадав, що тривога з'явилася ні з того, ні з сього, коли я підіймався сходами на другий поверх, де була комірчина начальника складу. Підійматися туди у мене не було ніякої потреби, але я підіймався, бо так минав час, та й такі підіймання крутими східцями слугували за своєрідну зарядку. І ось на півдорозі щось тривожно тенькнуло в грудях, з несподіванки спинився, глянув униз, голова раптом запаморочилася, та я встиг схопитися за поручні. Я вже не раз підіймався цією металевою драбиною, як швидше можна було назвати сходи, але подібного ніколи не траплялося. Я побіг сходами далі, перед дверима оступився, але коли вбіг до кімнатки, де сиділо кілька чоловік, зумів навіть покепкувати над своєю біганиною, над тим, що з доброго дива ледве не звалився. Але тривога вже жила в мені. Я розмовляв, але почував легеньку тінь страху, що десь таки чипіла за спиною. Вона росла дорогою до відділу і опинившись у своєму кабінеті, я відразу подзвонив Люсі, бо виникла думка, чи не трапилося чогось з нею.

— Є, є твоя ненаглядна, де ж їй іще бути? — сказав Комаров, який узяв трубку. Я спитав Люсю, як вона себе почуває. Голос її видався мені навіть веселішим, і тоді я зі сміхом розповів, як мало не звалився зі сходів.

— Будь обережний, — застерегла Люся. — А то мені сон такий снився…

— Який? — поцікавився я.

— Удома розповім. Ти вже йдеш на обід?

— Ні. Ще ж тільки дванадцята.

— А ми збираємося пити каву.

— Молодці. Чи не заварити й нам? — сказав я, косуючи в бік Ірини.

— Бач, я тобі подала хорошу ідею. Ну, бувай.

Ото і вся розмова. Потім я заварив каву, ми пили її втрьох, я кепкував зі щасливої сімейки, з їхніх почуттів, гасив щось схоже на заздрість і роздратування водночас, словом, усе було як звично. Усе було як звично, тобто таки заздрив цьому незвичайному щастю інтелектуального дурника й ледаря з не менш інтелектуальною повією, з якою, крім мене, очевидячки, спали безліч чоловіків. Я часом стримував себе, щоб не розповісти Віталику про все, правда, я бачив перед собою Іринине обличчя, благальні очі… Та не ці очі, ні, а щось суттєвіше стримувало мене.

«Ну нехай, дідько з вами!» — думав я в такі жахливі хвилини. Я розумію — не можу збагнути не лише цього кохання. Не збагну: кохає Ірина Віталика так, як він її, чи й взагалі кохає? Не збагну, що мені робити з Люсею, її зацикленістю на пережитому, на мертвому синові, на провині, якої, може, й не існувало. Виявилося, що позбавитися цього стану для неї навіть важче, ніж колись зійти з голки. Тоді несподівано допомогла вагітність, а чим допомогти зараз?..

Ми сиділи і розмовляли з нашою парочкою, потім я пройшовся до проектного відділу, щось мене туди тягло, навіть завів там доброго знайомого, Павла Адамчука, довготелесого насмішника, і часом заходив до нього. Павло травив анекдоти, політичні або про кохання, інших він не визнавав. Часом він міг несподівано перейти від анекдоту до розповіді про книжку, яку читав цілу ніч, а то ні з того, ні з сього почати розповідати, як марудно сваряться його сусіди. Від мене вимагалося серед цих оповідок та анекдотів вставляти слово-друге, коли Павло робив паузи, і, треба сказати, таким спілкуванням ми обоє були задоволені. Потім був обід, повернення у відділ, де я застав Віталика й Ірину в обіймах на підвіконнику. Прийшла Люба, комусь вичитувала по телефону за нерозпорядливість. Платон Григорович, наш начальник відділу, викликав мене до себе і спитав, чи Георгій Васильович поїде у відрядження. Я пообіцяв уточнити і подзвонив до Георгія. І раптом, коли поглянув на Любу, котра щось зосереджено писала, в мені не знати чого почала рости тривога.

Я встав і підійшов до вікна. Вікно трохи запотіло, Віталик й Ірина закохано надихали. Я протер скло і поглянув униз, з висоти четвертого поверху побачив там двох дівчат, здається, з бухгалтерії.

Я вернувся на своє місце. Та щось тривожне, віддалене, але в'їдливе, пульсувало в мені, жило глибоко, але билося об шкіру, об жили, вперто виривалося назовні. Я пригадав, як сиділа Люба, коли в мене народилося вперше це відчуття. Анічогісінько особливого у Любиній поставі не було. Тоді чому? Я проклав місток далі й стрепенувся — телефон… Перед тим Люба розмовляла по телефону, і я почув якусь фразу… Отже, тривога легенько тенькнула ще тоді, під час розмови. І тут я кинувся. «Драбина». Люба вимовила це слово. Він піднімався по драбині. Ні, не так. Але не станеш же питати, як вона сказала насправді. Я пов'язав… Стривай. Я пов'язав це з тим, що сам сьогодні підіймався по драбині, голова закрутилася і я… Я ледве не полетів додолу, але при чому тут Люба?..

Не знати чого я вихором кинувся до стола з телефоном. Здивовано підвела голову сама Люба. Одна цифра, друга, третя, далі диск вирвався з рук. Я знову набрав номер. Відгукнувся Комаров.

— Кудись зникла твоя Люся, — сказав Комаров.

— Як це зникла? — перепитав я.

— Ну, може, в магазин побігла, я скажу, хай передзвонить. Чи тобі в цю ж секунду горить?

— Йди к бісу, — сказав я.

Я поклав трубку і встиг подумати, що тривога моя смішна. Люся, навпаки, турбувалася про мене, бо їй приснився якийсь там поганий сон. Поганий сон про щось. Увечері запитаю, і разом посміємося. Щоправда, я таки сьогодні справді міг звалитися