Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— Троян. Людмила Троян. Іванівна.

Дуже довго дивиться сива жінка в якийсь журнал і каже нарешті:

— Вітаю. У вас син.

35

— Це неможливо, — каже Люся. — До цього неможливо звикнути.

Ми йдемо вулицею, йдемо в нікуди, як ходив колись я сам, навіть не гуляємо, бо ці раптові приступи бажання кудись іти, ці зриви, що останні дні постійно трапляються з Люсею, навряд чи можливо назвати прогулянками.

— Заспокойся, будь ласка, не треба, — єдине, що можу сказати я.

Я доторкаюся до її руки. Люся відсмикує її рвучко, так, ніби я торкнувся розпеченою праскою.

— Розумієш, він кричав тоді, він жив, цілих два дні жив. Боже мій, як він мучився…

Я чув це вже не раз. Тепер чую мало не щодень. Якби я міг чимось розрадити. Але, чим розрадити, не знаю.

Ми підходимо до вітрини магазину готового одягу, стоїмо. Що сказати? Що я помічаю манекенів? Що в нас усе буде добре? Але я сам у цьому не певен. Єдина моя місія — утішати. Бо я розумію тепер — мої стосунки з Люсею, які зв'язувала майбутня дитина, розпадаються. Ми дуже мріяли про сина, ми одержали дитину-каліку, яка жила, ні, мучилася два дні, котру Люся, а потім і я вперше побачили мертвою.

Це було жахливе видовище. Маленький шматок тіла з обличчям — лише з якоюсь подобою носа, зрощені ноги і вивернуті руки. Довго я дивитися не міг. Люся безліч разів твердила, що вона винна, що то прокляті наркотики дали знати.

«А я? Хіба я не винен?» — подумалося тоді мені.

Подумалося ніби мимохіть, проти моєї волі. Ні, й не тоді, а коли ми вже вернулися додому, переступили поріг порожньої, наче б чужої домівки, яка лишалася чужою і в нашій присутності. Я тоді сів на диван, уже вкотре пожалкував, що не курю і спитав себе про вину.

Тепер я не можу пригадати, де була в той момент Люся, наче це справді так важливо. Я шкодую, що не курю і все ж курити не починаю.

Мене стримує усвідомлення шкідливості куріння? Тепер мене нічого не стримує, ми стоїмо біля вітрини, коло цих безглуздих манекенів, жалюгідної пародії на людей, і раптом я з жахом усвідомлюю, що ми добіса на них схожі. Я кажу про це Люсі.

— Що? — аж лякається вона, мовби прокидається від глибокого сну, і дивиться на мене все з тією ж печаттю власної відсутності на обличчі — мов і не вона поруч, так мені здається в ці хвилини.

— Ми схожі на манекенів, — кажу я.

— Швидше на двох бездомних собак, — сумно, але спокійно відповіла Люся.

— Тоді краще котів, — уточнюю.

Собаки завжди бездомніші. Може, тому, що міцніше, ніж коти, прив'язані до людей.

Біля нас став збиратися натовп, кілька чоловік і жінок заглядали з-за плечей, видивляючись на тих же манекенів, і ми пішли нарешті далі. Тут Люся раптом стала розповідати мені, як її пестили в дитинстві. Як ій купували безліч іграшок, але не ті, яких вона бажала. Бо мама вважала, що в доньки треба виховувати правильний естетичний смак. Одного разу Люся страшенно хотіла, щоб їй купили ведмедика з відірваним вухом. Мати накричала, а потім розповідала, яка Люся вперта. І не лише батькові, а й сусідці.

— Знаєш, як я мріяла того ведмедя вкрасти, — розповідала тепер Люся. — Прийдемо до магазину, мама відвернеться, а я вкраду. А якщо побачать, то буду втікати і сховаюся біля виходу під столом. Там стіл такий старий стояв. Отаке я собі фантазувала. Але коли ми прийшли у «Дитячий світ», того ведмедика хтось купив. І мені стало страшенно боляче, що хтось купив, хтось пожалів, комусь той ведмедик з одним вухом виявився потрібним. Відтепер я стала просити купити тільки ті іграшки, на яких знаходила подряпину або якийсь інший гандж. Мама, звісно, сердилася, і тато став сердитися. А я почала потихеньку калічити іграшки. І потім їх жаліти. Мама це помітила і повела до дитячого психіатра. Потім за мною у школі ходило прозвисько «Психована», бо там, у лікарні, мене поставили на облік, і коли я пішла до школи, то повідомили туди. Потім я… Знаєш, у нас був один хлопець, Мишко Нехода, здоровий такий, але дуже любив цукерки. Вічно жував, навіть забирав у інших. Деякі дівчата спеціально носили при собі, щоб відкупитися. Так я принесла кілька разів йому по цілій жмені, але попросила, щоб він віддубасив тих, хто мене обзивав найбільше. Мишко постарався, потім його, правда, на шкільній лінійці проробляли, але мене вже ніхто не обзивав. Ось так, Андрійку… Цікаво, чому я це розповідаю? Я не знав, що відповісти. Боявся говорити, бо Люся часом починала сердитися без причини.

— Я розповідаю, бо…

І тут Люсині плечі здригнулися від ридання. І я легенько торкнувся її плеча.

— Не бійся, — сказала вона крізь сльози. — Ходімо.

Ми пішли далі, я думав, навіщо Люся розповіла мені про дитинство? Раніше вона цього не згадувала. Я вже багато знав про неї — і про перше її кохання, і про інститут, в який ввіпхнула та ж мама. І про те, як Люся почала колотися. Як вона закохалася в мене. Вона ніби хотіла виговоритися, але неодмінно зводила все до прикрощів. Я розумів: їй так легше. Я картав себе, що нічим допомогти не можу, але й справді — чим я міг допомогти?

— Відведи мене, Андрійку, до психіатра, — попросила раптом Люся. — Щось у мені зламалося, я ж бачу. Чи ти боїшся?

— Якщо ти хочеш… Але я гадаю… Тобі просто треба відпочити… Хочеш, ми поїдемо кудись? Під час моєї відпустки…

Ми спинилися під щойно перецвілою липою. Люся зірвала листок і подивилася на мене. Потім поклала листок на долоню і довго розглядала його.

— Я хочу, щоб знову народився син, — тихо і хрипко сказала вона. — Але ж це неможливо. Щоб він був живий. Це теж неможливо.

— Чому неможливо? — слабо заперечив я. ~ У нас ще буде син. І дочка буде.

Люся нарешті здмухнула листка з долоні і простежила, як він, описавши півколо, упав на землю.

— Нічого в нас не буде, Андрійку, але… Можна тебе попросити про щось?

— Звичайно.

— Ми зараз прийдемо додому, і ти зіграєш закоханого. Так, ніби ти й справді любиш мене. Ніби ти справді хочеш, щоб у мене був син. Щоб у нас був син. Розумієш?

Я кивнув головою. Ми повернулася назад Я подумав: добре було б, аби виявилося, що Люся пожартувала. Або хтось раптом