Читати книгу - "Урізька готика"

дивлячись на старий дім, думає, що у пивниці десь сховано золото. Бо не знає, як колись шляхта пускала гроші на вітер грою в карти, і не те, що гроші, а й цілі маєтки. Може, за то має покуту. Дякувати Богу, тепер інші часи. Пан Болеслав книжки читає, на війні воював. Шкода, що в господарці нічого не тямить. Пан управитель одно каже: дешево усе йде — і збіжжя, й молоко. Може, бреше. Але не є так уже зле. Майже, як при пані графині. Тільки день перемінився на ніч. Як тільки управитель починав говорити щось про справи, новий дідич робив перестрашені очі. Видно, його не цікавило, що діється в стайнях, чи лісі. Усі гроші, крім доконечних витрат, йшли до банку, і по їхній цифрі пан Болеслав судив, як йдуть справи у маєтку.

Пан управитель мешкав у Винниках, і приходив сюди щодень. Був з місцевої ходачкової шляхти, що воліла триматися якнайдалі від бідної родини, як тільки досягала вищого становища. Могла пані графиня спитати його про урізьких духів, а не якоїсь німравої[251] кухарки, бо пан управитель хвалився давністю свого роду, що від віків мешкав у селі. Та менше з тим. Леонтій сам був у війську і розумів, що новий дідич мусив пережити щось страшне, раз марніє з кожним днем і не може спати вночі. Найгірше було, коли він ставав час від часу сновидою і ходив по селі, ризикуючи власним життям. Тоді Леонтій йшов за ним слідом, беручи з собою бука, а в кишеню клав 12 раз свячену пшеницю. Нікому про се не розповідав, бо то був би встид для них обох. Попри все, життя тепер не видавалося дворецькому нудним: у ньому прокинувся азарт мисливця.

Леонтій єдиний знав, що пан Болеслав не винен у смерті вчителя, бо видів на власні очі, як обидва сиділи на ґанку школи, а потім дідич пішов додому. А Леонтій за ним. Що далі було — невідомо. Може, опир потяв, може, сарака[252], сам настромився на патик. Та хіба Леонтій міг признатися, що ходить за паном дідичем назирці? Хіба що під тортурами шепнув би на вухо судії.

Може, вчителя забили ті два пташки, що хтіли увидітися з паном? Звісно, Леонтій сховав їхні картки і нікому не показав. Не виглядали на таких, щоб їх пустити, не того сорту. І лишився б Леонтій при своїй опінії, якби пан Болеслав не спитав, коли дворецький проводив його до кабінету, несучи запалену свічку:

— Щось сталося, Леонтію?

Слуга аж остовпів від несподіванки й випалив те, що було на язиці й на умі:

— Та вчитель вмер, прошу пана.

— Який вчитель?

— У нас, прошу пана, один вчитель у школі. Пан Гнат.

— А що з ним таке?

— Йшов уночі, впав і скалічився на смерть.

— Ага, — мовив пан Болеслав таким тоном, ніби в Урожі кожен день хтось вмирає у такий незвичайний спосіб. — А як тепер діти будуть без вчителя?

— Нового пришлють, прошу пана.

З тієї хвилі Леонтій остаточно впевнився, що його господар дійсно хорий, або нічого не пам’ятає. Він підкрутив гніт у лампі й докинув решту дров у піч. Тоді залишив пана Болеслава самого.

Урізький дідич сів і притиснув долоні до скронь, щоби зменшити біль. Не міг стулити запалені повіки, під які наче хтось насипав піску. Він уже не пам’ятав розмови зі слугою про смерть сільського вчителя. Кілька годин перед заходом сонця були для нього часом просвітління, але темрява вступала у свої права, і нещасний опинявся в іншій реальності. Зима ще більше мала звузити межі його свідомості й він боявся, що того не витримає. Але розумів, що перейти поріг буде дуже тяжко.

Пан Болеслав розкрив книжку. Літери зливались в один ряд. Він витягнув з шухляди збільшувальне скло і почав читати, гублячи ритм латинського вірша. Не мав сили читати від початку до кінця, книгу за книгою, сторінку за сторінкою. Вихоплював навмання уривок і знаходив у цьому навіть якусь розраду:

Припускать, що боги влаштували

Світ, яким єж він сьогодні для нас, умирущого люду, —

Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.

Хай би, скажімо, не знав я нічого про первісні тільця,

Не завагався б однак, на небесні та інші опершись

Явища, стверджувать те, що безкрайнього світу споруда

В жодному разі для нас не збудована й не видається

Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних[253]…

У печі тріскали поліна, розпадаючись на жар і попіл, а дим вилітав у комин, і звідти в холодну листопадову темінь. Його запах вловлювали звірі й подорожні, що заблукали, зійшовши з дороги. Запах диму був непотребом, наслідком розпаду, і знаком, але не смерті, а життя, відколи людина обернула вогонь собі на користь. Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі. Щоб давали краще тепло, не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри. Тому й платив більше ключниці й дворецькому, аби ті наглядали за вогнем у домі, коли він не може себе контролювати. Він боровся зі своєю недугою тим, що не довіряв світові, у якому кожна річ і кожна істота суперечили й ворогували, а його душа й тіло надто чутливо реагували на цю боротьбу. Пан Болеслав був воїном, ненавидячи війну, сторожовим псом, котрий не гавкав і не кусав, але все помічав; мерцем серед живих і живим серед мертвих. Він прокинувся сьогодні о третій годині пополудні і згадав, що о цій годині почалася війна. І він застряг у тому часі навічно, як муха у бурштині.

Зараз він принишк, вслухаючись у себе. Давно було йому байдуже до того, що діялось з кимось. Хтось помер і звільнився від життя, яке, можливо, зовсім йому не пасувало, як не пасувало Болеславу віддати десять років війні, а не відкриттю прекрасного світу. Спалити безглуздо молодість, здоров’я, скалічити душу, аби врешті сховатись в найглухішому закутку Імперії, щоб нікому більше не завдавати шкоди. Жодного разу, відколи тут опинився, не подивився на себе у людському дзеркалі, бо не потребував живитися людською ненавистю. Не вийшов ні разу до людей, котрі годували його і себе, бо надивився убогих і зрозпачених селян, чиє збіжжя підтинали гарматні снаряди і вгноювали трупи вояків… Не заходив у храми, бо бачив храми, де правились оргії й здирались золото і срібло з образів та статуй. Усе нагадувало йому пережите.