Читати книгу - "Урізька готика"

Леонтієм сідали грати в карти. Спершу вона ненавиділа сю диявольську забаву, довго противилась, та коли пані графиня спродала маєток і лишила вірну ключницю разом з усім непотребом, то Емілія вирішила собі не відмовляти в невеликій утісі, що не давала заснути. Тепер вона витримувала вже до п’ятої години. При зимному світлі матової лампи, що висіла над круглим столом, усі троє, дідич, Емілія та Леонтій, виглядали привидами, такі були бліді, змарнілі. Але ніхто їх не бачив, тільки присутні на портретах особи: дві старші пані й пан біскуп[242] у фіолетовій сутані, усі троє з однаковими очима й високо піднятими бровами. Ці портрети лишили ще попередні господарі маєтку, і вони не мали жодного стосунку до пані графині, через що ключниця часом виповідала їм свої жалі, бо їх теж покинули як непотріб. Хоча тим трьом було легше: другий раз вмирати не так страшно. Може, то вони ходили вночі по коридорі, брязкаючи ключами й рипаючи дверима. А може, інші, бо дім був перебудований з давнішого, з тих часів, коли більше траплялось кривди і нещасть, і звичаї були суворіші. Панна Емілія була останньою зі славного шляхетського роду, і на ній він мав спочити остаточно. Се викликало в неї почуття полегкості й відради: ніхто не буде встидатися, що уродзона шляхтянка служила ключницею. Подібні відчуття з’явились у неї після того, як пані графиня її покинула і більше ніхто над нею не вивищувався. А пан Болеслав став прикладом того, що можна не звертати уваги на людську опінію[243]. Мав правдиву блакитну кров, яка просвічувала крізь тонку шкіру, чого й не снилось пані графині. Пан Болеслав міг бути нащадком короля. Се було видно по його делікатному поводженню зі слугами. Утім, спершу панна Емілія була шокована незвичним виглядом нового дідича, але тільки аристократичні особи можуть дозволити собі такі дивацтва.

Панна Емілія стрепенулася. Господар відсунув від себе таріль, на якому лишилось більше половини страви, і тихо мовив: «Дякую». Не раз то були єдині слова за весь день. Жіноче серце Емілії не могло того витримувати. Уста її затремтіли. Що буде з ним далі? Невідомо, яка то хвороба. Не сухоти[244], ні. Сухоти викликають рум’янці від гарячки. Мусив пережити щось страшне, може, нещасливе кохання. Але тоді носив би при собі портрет. Однак, не мав ні світлин, ні жодних інших сувенірів. Носив на шиї простий золотий хрест. Не чоловік, а загадка. І видно по всьому, що забере він її з собою на той світ. Такий молодий… Пані графиня була в’їдлива, прикра[245], ніколи не можна було вгадати, що вона хоче. А пан Болеслав хотів лиш, аби дотримувалися порядку, що мав стати основою його побуту. Незамикані двері вночі, досить нафти й свічок під рукою, тепло в покої, і щоб слуги не спали. Спершу не йшлося про те, щоб панна Емілія не спала по ночах. Але як вона могла допустити, щоб Леонтій не спав сам. Міг заснути, міг дочасно засунути шубер[246],та, й зрештою, вона могла пропустити щось цікаве… Ключниця любила поспати вдень дві-три години, однак за пані графині їй се рідко вдавалось. Тепер могла собі се дозволити. Та й нічні чування ставили її вище над іншими. Леонтій так само втішився, бо на двох ділилась відповідальність. Своїх духів він не боявся, тільки чужих. Зі своїми він намагався жити в мирі: не чіпайте мене, і я вас не буду чіпати. Хто може знати, що робиться з душею-покутницею після смерті. За дрібні гріхи не ходять по ночах і не розкидають речі. Таке було раз після Святої вечері — цілий встид. Пани свої й чужі, поснули пізно, а слуги ще пізніше. Під ранок побудилися, а по дому ніби буря пролетіла. Усе розкидане, перевернуте. Нечувана річ! Звернули би усе на слуг, та між гостей знайшовся дуже поважний пан-судія. Він добре роздивився довкола, і показав на розп’яття, перевернуте, прости, Господи, догори ногами: «То і се, по-вашому, слуги зробили?» Бо панове були більше стурбовані тим, аби позбирати свої клейноти[247]. Після цього усі остовпіли й дехто почав плакати. «Матко Боска Ченстоховська!» — зойкнула пані графиня.

«А чи щось пропало у шановного панства?» — поцікавився пан Жигмунт.

«Нічого, все є!»

«Ну, тоді пшепрашам[248], то є справа не людських рук, а самі знаєте чия!»

Після того гості роз’їхались, а пані графиня все бідкалась, чому се трапилось тоді, коли в неї були гості. Леонтій хотів сказати, що хтось з гостей тому не сподобався, але не посмів. Графиня пожурилась два дні, а потім спитала, яких засобів уживають у сій місцевості проти злих духів

«Але ж, ясновельможна, — зауважив Леонтій, — тутешній люд ходить до церкви, а не до костелу. Правда, се теж віра християнська…»

«Отож-бо! — аж тупнула ногою графиня. — Кажи, що треба робити! І роби вже!»

«Та я не звідси, ясновельможна. Ліпше покликати кухарку. Вона з цього села.»

Покликали кухарку Карольку. Та спершу казала, що нічого не знає, але діставши від пані ринського[249], почала рахувати на пальцях:

«Можуть бути різні причини: духи померлих, духи утоплеників, або опирі…»

«Опирі? Се ті, що п’ють кров?»

«Їм все одно, найясніша пані, аби лиш пімститись. Можуть потяти чоловіка, випивши його кров, а можуть задусити. Або пошесть напустити. Помагає від них хіба пшениця, дванадцять раз свячена, і свячений мак під порогом. Правда, мак не завше помагає. Опира треба спалити на терновім огні, а серце пробити дубовим колом. Перше так все робили, нині не чула-м…»

«Фе, — скривилась пані графиня. — То, певно, не опирі.»

«Може, бути, найясніша пані. Одначе, якби хтось з пані гостей собі пожартував і закликав опирів на вечерю…»

«Геть мені з очей, дурепо!» — заверещала графиня й під великим секретом післала Леонтія до отця Антонія. Мабуть, їй встидно було довіритись у такій справі ксьондзові, бо позаминулої неділі в неї викликали духів, крутячи столом. Панська забава така. Зачинились вони з отцем Антонієм і довго про щось говорили. А про що — Леонтій не дізнався. Досить того, що на все скінчилось добре. Духи, а то були, звісно, духи, а не опирі, як казала дурна Королька, потішена ринським, заховували[250] себе тихо. Може, справді не вподобали собі когось із гостей. Тільки кого? Що діялося перед тим, як з’явився тут Леонтій, він не міг довідатися. Інші слуги були молоді і їх цікавили лише скарби. Кожен дурень,