Читати книгу - "Мати все"

У душі – не тоскна скрипка. Звуки візерунками. Примчала додому весела, збуджена вкрай, обцілувала Стаса. Мій, мій! Обожнюю! Скоріше звідси! Він підхопив її на руки, закружляв.

– Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе, – шепотів. – Усвідомлення того… що ти поділяєш… усі мої радощі… так відверто… Я божеволію від тебе…

Ледь на дивані не залишилися, бо вже й одяг почали стягувати, та Стас глянув на годинник, підхопився – і вони кинулися до «тойоти».

Автівка виїхала за місто рівно об одинадцятій. Ліда сиділа поруч зі Стасом, дивувалася: незвичне радісне збудження не відпускало. Радувало все: зелені ялинки, кучугури снігу на узбіччях, тонкі, рвані вітром нитки диму з димарів сільських хат, плямистий кінь біля двору, білі простирадла засніжених полів і закутані баби, що тупцювали при дорозі з грибами, яблуками, солоними огірками й березовими віниками, – хтозна, що кому на Новий рік знадобиться.

За годину «тойота» повернула з траси в густий ліс – трохи розступався тільки заради вузького шляху вглиб.

Ліда затихла, зачудувалася. Яка ж неймовірна велич і чистота. Така логічна і досконала, що професорська донька раптом засоромилася себе, своїх душевних гризот, своїх поганих думок, ніби вони руйнували красу глухого лісу, де тиша не обривалася пташиними скриками, а лише поступалася новим гармоніям. «Яка… музика!» – вразилася. Тієї ж миті лобове скло «тойоти» заліпило снігом, наче Бог сніжку кинув. Стас – по гальмах. Ліда зіщулилася від страху, розгублено подивилася на чоловіка.

– Білки… – усміхнувся Стас. – Ходімо… Скло розчистимо…

Так, білки-нахаби! Без страху влаштували на соснах переполох, від того сніг із гілок – додолу лавиною.

«І чого я відтягую? – раптом подумала Ліда. – Навіщо вручати Стасу подарунок рівно опівночі? Це місце – неймовірне. І зупинилися ми не випадково. І білки – не випадково! І все – не випадково».

– Стасе! – крикнула чоловікові. – Я хочу вручити тобі свій подарунок.

– Тут? – здивувався.

– Так! Саме тут! Тут – ми самі. Немає стін, даху… Ніяких обмежень і заборон! Це ж так чудесно!

– Ніяких обмежень і заборон? Я обожнюю тебе, Лідо! Ти читаєш мої думки…

– Тільки так, коханий! Чи може бути інакше? – побігла до нього.

Ухопила обома руками його плече, обійняла…

– Тут… Зараз…

По плечу – на землю. Упала на коліна й поцілувала Стасову долоню.

– Люблю… – почала ворожити.

Дістала з кишені футляр. Відкрила. Наділа на палець коханого каблучку з обсидіаном. І завмерла.

Він збудився вкрай. Присів біля Ліди просто в сніг, обвив руками шию. Грубо, із силою, пригорнув до себе.

– Ніяких заборон… Ніяких обмежень, – шепотів.

– Так, так… Ця каблучка…

– Чудова каблучка. Я люблю тебе…

– Тепер усе буде інакше…

– Відкрию тобі й свій сюрприз.

– Я його знаю! – засміялась наївна.

– Ні! – усміхнувся. – Ти не знаєш і краплі.

– То кажи.

– Тепер ми свінґери, Лідо. Сьогодні – посвячення. Ми святкуватимемо Новий рік у компанії свінґерів. Ніяких заборон! Ніяких обмежень. Я мріяв про це все життя. І ти… Ну, скажи… Ти рада?

– Так! – засміялася.

Та він жартує! Він жартує жорстоко й безбожно. І такий радий… Господи, який же він щасливий. Хіба вона зможе зіпсувати його радість навіть тривожним поглядом? Ні! Він жартує. Вони приїдуть до заміського готелю посеред тихого, чарівного лісу, де апріорі не може бути жодних свінґерів. Хіба що білки… Він розсміється, обніме її і скаже: «Як я пожартував, Лідо!» Вони питимуть рідкісний французький коньяк і вдвох сміятимуться, згадуючи ошелешену Лідину фізіономію.

Стас розчистив скло від снігу, «тойота» зрушила, чоловік скоса поглядав на дружину й усе намагався вдатися в деталі.

– Ні, Стасе, прошу! – якось дивно сміялася Ліда. – Тоді точно не буде ніякого сюрпризу.

– Але ти повинна зрозуміти: це не зрада. Це принципово інша позиція. Додатковий сексуальний досвід лише зміцнює подружні пари. Коли чоловік і дружина…

– Досить!

– Ні, ні! Коли чоловік і дружина свідомо йдуть назустріч побажанням одне одного, щоб не опускатися до випадкових «лівих» шльондр. Ти розумієш?

– Так…

– Ми ж кохаємо одне одного?

– Так…

– Це головне. Ми просто скуштуємо трохи екстриму й урізноманітнимо наш секс. Круто, чи не так?

За годину «тойота» запаркувалася на стоянці невеликого, схожого на чарівну хатинку готелю посеред лісу, біля вкритого кригою озера.

«Втоплюся! Проб’ю лунку в озері й утоплюся! – подумала Ліда, коли їм назустріч висипала весела компанія. – Людей двадцять, – відмітила. – Чоловіків і жінок порівну. Усі по двоє тримаються».

Струнка білявка у флісових брюках і лижній куртці підбігла першою.

– Ганнуся! – представилася. – Ми з чоловіком як організатори координуємо програму, – показала на лисого молодика в пуховику. – Це мій чоловік Олесь. А ви…

– Стас! – збуджено вишкірився.

– Ліда… – прошепотіла.

– Ви спізнилися! – їдуче дорікнув Олесь. – Вигадаємо вам покарання.

– Так, так! Ви запізнилися, друзі! Ми всі чекаємо тільки вас! – заторохтіла Ганнуся. Обернулася до інших свінґерів, почала називати: – Льовочка й Неля, наші давні друзі. Тимур із Машею – новенькі, як і ви. Сергія і Тоню ми знаємо не так давно, як Нелю та Льовочку, але вони такі потужні свінґери… Можуть влаштувати таку відкриту секс-експансію, що ви навіть не помітите, коли опинитесь…

– Зарано, Ганнусю! – нагадав лисий.

– Так, зарано! А це наші улюблені Дімка з Ксюхою, а ось ці двоє… – Білявка все торохтіла, торохтіла.

– Люди, пропоную продовжити знайомство в теплі, – вискочив уперед гладкий дядько років сорока.

Усі посунули до готелю.

Сон… Ліда всілася у м’яке крісло у напрочуд затишній, майже домашній вітальні з дерев’яними стінами, теплим каміном, до якого хотілося притулитися, м’яким килимом, по якому би – босоніж. Їй здавалося, голоси людей зводять вітальню з розуму.

– Оскільки ви трішки запізнилися…

– Тільки трішки! – сміявся Стас.

– …То програма дещо корегується. Ми планували, щоби кожна пара спокійно розмістилася у своєму номері…

– Ми розмістилися! – озвалася, здається, товста потвора на ім’я Неля.

– …І тільки потім розіграти наші перші варіанти, бо ж, погодьтеся, Новий рік… Час чудес. Хто з ким – ми не знаємо! Розіграємо і це буде справедливо! Тому Стас і Ліда познайомляться зі своїм номером після обіду й розіграшу перших варіантів пар.

– Ми не проти! – Стас.

– А ви, Лідо?

«Що? Це до неї? – Ліда ошелешено озирнулася. – Хто? Білявка? Кому відповідати?»

– Ви не проти, Лідочко? – знову запитала Ганнуся.

– Я за, – прошепотіла.

– Чудово! Поки накриють стіл, ми розігріємося аперитивом. У нас шикарний аперитив – абсент, вермут, кампарі.

Компанія відірвала дупи від крісел, покотилася до столиків біля засніжених вікон. Задзеленькали бокали. Голоси злилися.

– Тонєчко! Залиш мені хоч краплю кампарі!

– Олесику! Сподіваюся, ти подбав