Читати книгу - "Забуте вбивство"

доїхавши до станції Вудлі-Болтон. Чому? Мені здається можливим, що після того, як Лілі написала докторові, вона написала комусь іще, запропонувавши йому зустрітися з нею десь у Вудлі-Кемпі, можливо, і мала намір, у разі, якщо ця зустріч не дасть сподіваних результатів, відвідати доктора Кеннеді й попросити його поради. Можливо, вона підозрювала якусь певну особу й могла написати тій особі, натякаючи на своє знання й запропонувавши їй зустрітися з нею.

— Шантаж, — різко кинув Джайлз.

— Я не думаю, що вина мислила в такий спосіб, — сказав інспектор Ласт. — Вона була жадібна, сподівалася на якусь вигоду, але не дуже добре уявляла собі, як треба поводитися, щоб її отримати. Побачимо. Може, її чоловік розповість нам більше.

V

— Я її остерігав, — похмуро сказав містер Кімбл. — «Не втручайся в цю справу», — такими були мої слова. Але вона мене не послухала. Вважала себе розумнішою, аніж я. Такою вона була, Лілі. Надто високо себе ставила.

Допит показав, що містер Кімбл мало чим міг допомогти розслідуванню.

Лілі служила в Сент-Кетрін ще до того, як він із нею познайомився й вони почали дружити. Вона любила ходити в кіно й хвалилася йому, що працювала в домі, де було скоєне вбивство.

— Я тоді не звернув на це уваги. У неї надто багата уява, подумав я. Простих подій життя для неї було мало, для Лілі тобто. Вона розповідала мені довгу ахінею про те, як пан убив пані й, мабуть, закопав її тіло в підвалі — щось про французьку дівчину, яка визирнула у вікно й щось чи когось там побачила. «Не звертай уваги на іноземців, дівчино, — сказав я. — Усі вони мастаки брехати. На відміну від нас». І коли вона стала базікати про це далі, я не став слухати, бо вона вигадувала все з нічого. Їй подобалися злочини, моїй Лілі. Вона дуже любила читати «Санді Ньюз», де друкували серіали про знаменитих убивць. Вона була переповнена всім цим, і якщо їй уявляється, що вона служила в домі, де було скоєне вбивство, то нехай собі тішиться такими думками, думки нікому не завдають шкоди. Та коли вона причепилася до мене з тим оголошенням у газеті — «залиш його, як воно є», так я тоді сказав, «бо напитаєш собі лиха». І якби вона мене послухала, то досі була б жива.

Він замислився на хвилину або дві.

— Атож, досі була б жива, — завершив він свої міркування. — Але надто вона була високої думки про себе, моя Лілі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Хто з них?

Джайлз і Ґвенда не поїхали з інспектором Ластом і доктором Кеннеді розпитувати містера Кімбла. Вони приїхали додому близько сьомої вечора. Ґвенда була блідою й хворою. Доктор Кеннеді сказав Джайлзу:

— Дайте їй випити трохи бренді й нехай вона з'їсть що-небудь, потім у кладіть її в постіль. Вона пережила глибоке потрясіння.

— Як це жахливо, Джайлзе, — знову й знову повторювала Ґвенда. — Як жахливо. Та дурна жінка призначила побачення з убивцею й так довірливо з ним зустрілася, щоб напитати собі смерть. Пішла, як вівця на забій.

— Не думай про це, моя кохана. Адже ми й раніше знали про існування вбивці.

— Ні, ми не знали. То не був убивця сьогоднішній. Я хочу сказати, те вбивство було скоєне вісімнадцять років тому. Воно, у якомусь розумінні, не було реальним. А могло виявитися й помилковим припущенням.

— Що ж, сьогодні ми переконалися в тому, що воно не було помилковим припущенням. Ти весь час мала рацію, Ґвендо.

Джайлз був радий, що вони застали міс Марпл у Домі-на-Горі. Вона та місіс Кокер по черзі метушилися біля Ґвенди, яка відмовилася від бренді, бо воно нагадувало їй про хитавицю на морі, але погодилася випити гарячого віскі з лимоном, а потім, піддавшись на вмовлянню місіс Кокер, сіла і з'їла омлет.

Джайлз хотів би перевести розмову на іншу тему, але міс Марпл, як він сам визнав згодом, виявила більше тактовності, заговоривши про вбивство у вельми спокійному та розважливому гоні.

— Це, звичайно, жахливо, моя люба, — сказала вона, — і дуже велике потрясіння, але й цікаве по-своєму, треба визнати. Я, звичайно, жінка дуже стара, а тому смерть мене не хвилює так, як вона хвилює вас, — мене може вразити по-справжньому лише щось надто болісне й тривале, як, наприклад, захворювання на рак. Головне, що ця трагічна подія остаточно й незаперечно підтвердила: бідолашну молоду Гелену Гелідей було вбито. Ми досі про це тільки здогадувалися, але тепер ми знаємо.

— І, судячи з ваших слів, ми, певно, знаємо також, де шукати тіло. Думаю, що в льоху.

— Ні, ні, містере Рід. Ви повинні пам'ятати, як Едіт Паджет розповіла, що, стурбована словами Лілі, вона спускалася в льох, проте нічого там не знайшла, а якби там були якісь сліди, то їх не міг би не помітити той, хто їх там свідомо шукав.

— Що ж тоді могло статися з тілом? Хтось забрав його в машину і скинув зі скелі в море?

— Ні. Пригадайте-но, мої любі, що вас вразило найбільше, коли ви сюди переїхали — я маю на увазі передусім вас, Ґвендо. Той факт, що з вікна вітальні не відкривався вид на море. Там, де ви сподівалися знайти сходи, які ведуть до моріжка, були натомість зарості густих чагарів. Потім ви з'ясували, що сходи були там справді, але їх чомусь перенесли в кінець тераси. Чому, ви думаєте, їх перенесли?

Ґвенда подивилася на неї з таким виразом, ніби починала щось розуміти.

— Ви хочете сказати, що саме там…

— Для такого перенесення сходів мала бути причина, але розумну причину для цього годі знайти. Те місце, правду кажучи, геть незручне, щоб будувати там сходи до моріжка. Але той кінець тераси майже невидимий із будинку — його можна побачити лише крізь одне вікно, вікно дитячої кімнати, на другому поверсі. А ви хіба не розумієте, що коли ви закопуєте тіло, то земля буде порушена й треба знайти причину, яка пояснювала б, чому вона порушена. А причиною можна було назвати перенесенню сходів від місця, що навпроти вітальні, у кінець тераси. Я вже знаю зі слів доктора Кеннеді, що Гелена Гелідей та її чоловік дуже любили сад і багато працювали в ньому. Садівник, який щодня до них приходив, звик просто виконувати їхні розпорядження. А коли він прийшов і побачив, що сходи вже почали переносити й частину плит зірвано, то вирішив що Гелідеї почали цю роботу, коли його не було, і завершив її. Труп, звичайно,