Читати книгу - "Немезида"

Міс Марпл увійшла на пошту, купила кілька марок, продивилася листівки, а потім перевела увагу на виставлені там книжки в паперових обкладинках. За поштовим прилавком стояла літня жінка з досить кислим обличчям. Вона допомогла міс Марпл зняти книжку з дротяної підставки, на яких вони стояли.

— Вони іноді тут заплутуються. Люди ставлять їх трохи криво, як бачите.

У ці хвилини на пошті не було більше нікого. Міс Марпл із відразою подивилася на першу сторінку обкладинки, де була зображена гола дівчина з плямами крові на обличчі, над якою нахилився моторошний на вигляд убивця із закривавленим ножем у руці.

— Не люблю я ці сьогоднішні жахіття, — сказала вона.

— Вони заходять надто далеко зі своїми обкладинками, — сказала місіс Вініґер. — Кому такі картинки можуть подобатися? Забагато насильства, я сказала б.

Міс Марпл узяла другу книжку. «Що трапилося з Крихіткою Джейн», — прочитала вона.

— О Боже, у якому сумному світі ми живемо.

— О так, звичайно. У вчорашній газеті я прочитала, як одна жінка залишила свою дитину біля супермаркету, а тоді з’явилася інша й покотила дитину у візку геть. І ніхто не знає, навіщо вона це зробила. Поліція, звичайно, спіймала її. Усі вони мають звичай казати одне й те саме, незалежно від того, на чому їх зловлять — на крадіжці товарів із супермаркету чи на крадіжці чужої дитини. Я не знаю, що на мене найшло, кажуть вони.

— Може, вони й справді не знають, — припустила міс Марпл.

— Розкажіть це комусь іншому, — не погодилася з нею місіс Вініґер.

Міс Марпл розглянулася навкруги — на пошті досі нікого не було. Вона підійшла до вікна.

— Якщо ви можете приділити мені хвилину або дві, то я попросила б вас відповісти на одне моє запитання, — сказала міс Марпл. — Я, здається, вчинила одну велику дурницю. Останнім часом я роблю так багато помилок. Я надіслала посилку на адресу однієї доброчинної організації. Послала їм одяг — пуловери та дитячі вироби з вовни. Я запакувала посилку, написала на ній адресу й здала її на пошту, але тільки сьогодні вранці до мене несподівано дійшло, що адреса, яку я написала, була помилковою. Я не думаю, що у вас зберігається список адрес відісланих посилок — але, можливо, хтось її запам’ятав. Я хотіла відіслати свою посилку в Товариство допомоги лондонським докерам.

Місіс Вініґер відчула бажання допомогти цій старій, розгубленій і безпорадній жінці.

— Ви самі приносили посилку?

— Ні, не сама. Я нині гостюю в Старому Маєтку, й одна із сестер, місіс Ґлін, здається, сказала, що вона або сестра, її віднесуть. Я була дуже вдячна їй…

— Дайте-но я подумаю. Це було у вівторок, так? Посилку принесла не місіс Ґлін, а наймолодша із сестер, Антея.

— Так, так, думаю, це було саме в той день…

— Я добре пам’ятаю ту посилку. У досить великому ящику, але не дуже важка, якщо не помиляюся. Але вона була відіслана не в Товариство допомоги докерам, таку адресу я запам’ятала б. Ага, тепер згадала, що там було написано. Посилка була адресована превелебному Метьюзу — у Доброчинну лігу допомоги вовняним одягом убогим жінкам та дітям Іст-Гема.

— А, справді, — міс Марпл з’єднала пальці рук і зітхнула з великою полегкістю. — Як добре, що ви запам’ятали — тепер я розумію, чому я припустилася тієї помилки. На Різдво я посилала деякі речі Іст-Гемській лізі у відповідь на їхній заклик допомогти їм плетеними речами й, мабуть, тепер автоматично переписала їхню адресу зі свого записника. Повторіть її мені, будь ласка.

І вона ретельно записала названу жінкою адресу до свого маленького нотатника.

— Проте, боюся, ми вже відіслали посилку…

— Та нічого, адже я можу написати їм, пояснити свою помилку й попросити переслати посилку в Товариство допомоги докерам. Дуже й дуже вам дякую.

Міс Марпл покинула пошту.

Місіс Вініґер продала марки наступному покупцеві й зауважила вбік, звертаючись до однієї зі своїх колег:

— Бідолашна старенька. Либонь, у неї часто виникає така плутанина в голові.

Міс Марпл вийшла з дверей пошти й зіткнулася з Емліном Прайсом та Джоаною Крофорд.

Вона помітила, що Джоана бліда й чимось стурбована.

— Я маю давати свідчення, — сказала вона. — І не знаю, про що вони мене запитуватимуть. Так боюся. Не подобається мені все це. Адже я вже розповіла сержантові поліції про те, що ми бачили.

— Не треба так хвилюватися, Джоано, — сказав Емлін Прайс. — Це лише попереднє розслідування коронера. Він приємний чоловік, доктор наук, якщо не помиляюся. Він лише поставить тобі кілька запитань, і ти скажеш йому, що бачила.

— Ти теж це бачив, — сказала Джоана.

— Атож, бачив, — погодився Емлін. — Принаймні, я бачив, що там, нагорі, хтось був. Там, де стриміли оті великі камені. А тепер ходімо, Джоано.

— Вони прийшли й обшукали наші кімнати в готелі, — сказала Джоана. — Вони запитали нашого дозволу, але в них був ордер на обшук. Вони обнишпорили кімнати й переглянули наш багаж.

— Мабуть, вони шукали той пуловер у червону й чорну клітинку, який ви описали. Хай там як, а турбуватися вам нема чого. Якби у вас був пуловер у червону й чорну клітинку, то ви, звичайно, не стали б розповідати про нього, чи не так? Але ви ж таки там бачили це поєднання чорного та червоного кольорів?

— Я не знаю, — сказав Емлін Прайс. — Я не дуже добре тямлю в кольорах. Я тільки знаю, що то був яскравий колір.

— Вони нічого в нас не знайшли, — сказала Джоана. — Зрештою, ми взяли із собою не так багато речей. Навіщо обтяжувати себе, коли ти їдеш на автобусну екскурсію? Та й ні в кого іншого з нашого товариства нічого подібного не було. Я ніколи не бачила, щоб хтось із наших носив такий пуловер. Принаймні, досі не носив. А ти когось бачив?

— Ні, не бачив, але я не переконаний у тому, що міг би це помітити, якби навіть бачив, — сказав Емлін Прайс. — Я не завжди вмію відрізнити червоний колір від зеленого.

— Авжеж, ти не розрізняєш кольорів, — сказала Джоана. — Я це вже помітила раніше.

— Коли помітила?

— Мій червоний шарф. Я запитала, чи ти його не бачив де- небудь. Ти сказав, що ти десь бачив зелений шарф, і приніс мені мій червоний. Я забула його в їдальні. Але ти так і не зрозумів, що він червоний.

— Хай і так, але не кажи більше, що