Читати книгу - "Немезида"

від його руки загинули чи то п’ять, чи то шість дівчат, так вони казали. Поліція допитувала багатьох молодиків, що жили в цій місцевості. Одним із них був Джофрі Ґрант, і спершу підозра впала саме на нього. Він завжди був дивним, ще зі своїх дитячих літ. Перехоплював малих дівчаток, які йшли до школи, частував їх цукерками, а потім пропонував прогулятися з ним за село, помилуватися квітами або щось у такому дусі. Атож, поліція мала сильні підозри щодо нього. Але то був не він. Вони підозрювали також Берта Вільямса, але той принаймні у двох випадках був десь у зовсім іншому місці — вони називають це алібі, — тож і його відпустили. А потім нарешті черга дійшла до того, я забула, як його звали — чи то Люк, чи то Майк. Він був гарний хлопець, я вже казала, але мав дуже погану славу. Його звинувачували в крадійстві, підробці чеків, у всьому такому. А двічі звинуватили також у батьківстві, я не маю на увазі справжнє батьківство, але ви розумієте, про що я кажу. Я кажу про ті випадки, коли дівчина вагітніє. Вони тоді притягують хлопця до суду й примушують його платити. Так от, до того випадку від нього вже завагітніли двоє дівчат.

— А та дівчина теж була вагітна?

— О так, була. Спершу, коли тіло було знайдене, ми подумали, що воно належить Норі Брод. То була племінниця місіс Брод, яка живе внизу, біля млина. О, та любила бігати за хлопцями. Вона так само зникла з дому, і ніхто не знав, куди вона поділася. Тож коли через півроку знайшли труп, усі подумали спершу, що то вона.

— Але то була не вона?

— Ні, то була зовсім інша дівчина.

— А тіло Нори Брод знайшли коли-небудь?

— Ні. Думаю, колись знайдуть, але поліція дійшла висновку, що його кинули в річку. Проте ми ніколи нічого не знаємо наперед, чи не так? Ми ніколи не знаємо, що може вивернути плуг на полі абощо. Якось мені довелося побачити в музеї цілий скарб, знайдений десь у східних графствах. Його викопали просто посеред зораного поля. Там були золоті кораблики й величезні золоті тарелі. Тож ми ніколи нічого не знаємо. Будь-якого дня ти можеш викопати або труп, або золотий таріль. Золотий таріль, який пролежав під землею кількасот років, або труп, який пролежав там три або чотири роки, як, наприклад, тіло Мері Аукас, що зникла чотири роки тому, кажуть вони. Її знайшли десь біля Рейґейта. О Господи, як тяжко говорити про все це! Сумне наше життя. Сумне й багате на несподіванки. Ти ніколи не знаєш, що чекає на тебе попереду.

— Але тут було вбито ще одну дівчину, чи не так? — сказала міс Марпл.

— Ви маєте на увазі оту, чиє тіло знайшли і спершу подумали, що воно належить Норі Брод, але воно належало не їй? Атож. Я вже забула, як її звали. Щось пов’язане з надією, а може, любов’ю. Одне з таких імен, якщо ви розумієте, про що я кажу. Такі імена були дуже поширені у вікторіанські часи, але сьогодні їх почуєш рідко. Вона жила в Старому Маєтку. Її взяли туди після того, як її батьки загинули.

— Я чула, її батьки втратили життя в якійсь катастрофі?

— Саме так. Літак, у якому вони летіли до Іспанії, чи Італії, чи кудись туди, упав і розбився.

— І ви кажете, дівчинку взяли до Старого Маєтку? Вони були її родичами?

— Я не знаю, чи були вони її родичами, але місіс Ґлін — так її тепер називають — була, здається, великою подругою її матері чи щось у такому дусі. Щоправда, місіс Ґлін вийшла заміж і поїхала жити за кордон, але міс Клотільда — це найстарша з них, темноволоса — дуже прихилилася до дівчини. Вона возила її за кордон, до Італії, Франції, в інші цікаві подорожі, навчала її друкарського ремесла й стенографії та всіляких видів мистецтва. Вона дуже здібна до мистецтва, це я про міс Клотільду кажу. О, вона дуже любила ту дівчину. Вона пережила тяжке горе, коли та зникла. На відміну від міс Антеї…

— Міс Антея серед них наймолодша, так?

— Так. Кажуть люди, ніби вона трохи не при собі. Часто можна бачити, як вона йде, розмовляючи сама із собою і якось дивно хитаючи головою. Діти, буває, її лякаються. Кажуть, її вчинки іноді здаються дуже дивними. Я не знаю. У селі можна почути все, що завгодно, ви ж знаєте. Двоюрідний дід трьох сестер, який тут жив раніше, був теж трохи дивним. Любив постріляти з револьвера в саду. Без жодної на те причини, як усі вважають.

Дуже пишався тим, що він чудовий снайпер, хоч я й не знаю, що таке снайпер.

— А міс Клотільда не відзначається якимись дивацтвами?

— О ні, вона дуже розумна жінка. Знає латину й грецьку, наскільки мені відомо. Вона хотіла навчатися в університеті, але їй довелося доглядати матір, яка була інвалідом протягом тривалого часу. То вона дуже любила ту дівчину, ніяк не можу пригадати її ім’я. Дуже любила і ставилася до неї, наче до рідної дочки. А потім з’являється той молодик, як там пак його звали, Майклом, здається, й одного дня дівчина просто зникає з дому, нікому не сказавши жодного слова. Мені не відомо, чи міс Клотільда знала, що дівчина вже вагітна.

— Але ви знали, — сказала міс Марпл.

— О, я маю великий досвід. Я завжди бачу, коли дівчина опиняється в такому становищі. Це відразу впадає в око. І річ не тільки в тому, що живіт у неї круглішає, як ви могли б сказати, але в неї змінюється також колір очей, і вона починає ходити й сидіти інакше, і вряди-годи вона не може приховати, що її нудить. «От і ще одна влипла», — подумала тоді я. Міс Клотільда мусила поїхати, щоб допомогти поліції з’ясувати, кому належить знайдене тіло. Не знаю, як вона тоді витримала. Протягом багатьох тижнів по тому її не можна було впізнати — так вона змінилася з горя. Дуже вона любила ту дівчину.

— А що ота інша — міс Антея?

— Хоч як це дивно, але вона мала такий вигляд, ніби була задоволена — бігме, була задоволена. Не дуже гарна картина, правда ж? Такий вираз обличчя нерідко помічали в дочки Пламера, власника ферми. Вона любила ходити дивитися, як колють свиню. Її це дуже тішило. Дивні речі можна іноді спостерігати в родинах.

Міс Марпл попрощалася