Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

Вибух біля мотора сильно хитнув літак. Наступної миті неначе тріснув фюзеляж. Піхт випустив керування з рук і до болю зціпив зуби. «Все… — На плечі навалилася страшенна втома. — Прикро, така безглузда смерть…» Мотор захлинувся і трясся від того, що ще крутився погнутий гвинт. На мить Піхт почув закляклу тишу, а потім свистіння.

«А може, спробувати?» — ворухнулась думка. Рука знайшла біля лівого борту ручку, потягла догори. Скрипнув задній козирок кабіни і рвонув ліхтар. Морозне повітря шмагнуло по обличчю. І тут Піхт побачив білу землю, що кружляла внизу, дротяні загородження, доріжки темних окопів. Правою рукою він розкрив замок прив'язних ременів. Боляче смикнули лямки парашута. ЯКи пройшли поряд. В обледенілих ліхтарях Піхт побачив зацікавлені обличчя пілотів.

На землю він упав, неначе збитий ударом кулака, — вдарився підборіддям об тверду грудку. Закапала кров. Він стягнув рукавичку, затиснув рану.

— Та ось він! — почув Піхт за спиною російську мову.

— Ач фріц проклятий, причаївся, — промовив другий.

— Тихіше, Семічев! Ще стріляти буде.

— Я ось йому стрельну!

З очей Піхта самі собою покотилися сльози. Він уткнувся в колючу кучугуру й завмер. Над головою зарипів сніг.

— Може, вбився? — чомусь пошепки запитав солдат.

— Ану, перевернімо. Здається, дихає ще.

— А парашут добрий. Нашим жінкам на сукню б…

— Та він піде і на військову потребу. Беремо?

— Давай.

Солдати взяли за плечі Піхта.

— Я сам, — промовив Піхт.

— Живий! Щось шваркотить по-своєму! — радісно вигукнув солдат.

Піхт піднявся на коліна й звільнився від ременів парашута.

— Не балуй, — відскочивши і підкидаючи гвинтівку, несподівано закричав солдат у рудій старій шинелі й підшитих валянках, мабуть, Семічев. — Хенде хох!

Другий, молодший, маленький і вузькоплечий, витяг із кобури парабелум, подивився на Піхта й здивовано свиснув:

— Плаче…

— Від морозу надуло, — сердито сказав солдат з гвинтівкою, Семічев. — Таж він, німець, до зими незвичний.

Той, хто обеззброїв Піхта, був такий малий, що гвинтівка, перекинута через плече, била його прикладом під коліно. Обличчя в солдатика почорніло від холоду, на бороді обледенів біленький пушок. Він ще раз глянув на Піхта.

— Вперше бачу фріца так близько.

— Надивишся ще, — зітхнув Семічев і смикнув гвинтівкою, — Ну, ходімо, гей, форвертс!

Раптом здалеку долинули постріли. Стріляли безладно й сердито. Піхт побачив Вайдеманів «фокке-вульф», що зарився в сніг. Альберт, сильно накульгуючи, біг у бік німецьких окопів. Значить, уцілів…

Кроків за двісті Піхт звернув у лісок. Пахло димом і задушливим солдатським теплом. Він спустився в траншею. Біля дверей однієї із землянок вийшов солдат з брудним відром. Мабуть, він збирався викинути сміття в помийну яму. Побачивши льотчика в сіро-голубому німецькому комбінезоні, солдат нестямно закричав:

— Браття, дивіться! Фріца ведуть.

Із землянок вискочили солдати — хто в спідньому, хто в гімнастерках без ременя, в шинелях наопашки, а хто й зовсім голий до пояса. Гомін раптом ущух. У настороженій тиші Піхт відчув і цікавість, І ненависть, і ще щось недобре.

— Довгий, гадюка, — тихо промовив хтось.

— А бачив, як наших збивав?!

Семічев, мабуть, гордий з доручення привести полоненого, розповідав подробиці:

— Упав, значить, і лежить, примовк. Думав, ми не помітимо.

— А може, луснувся об землю і на мить дух спустив?

— Та ні, коли ми підійшли, він щось белькотів по-своєму і став скидати парашут. Мовляв, Гітлер капут.

Солдати засміялися. Хтось запитав:

— І куди його тепер?

— А там розберуться.

В командирській землянці було гаряче. На розжеврілій залізній грубці підстрибував чайник. У темному закутку видно було нари, але світло падало лише на стіл, збитий із розщеплених і необструганих колод, та на сердите обличчя старшого лейтенанта в розстебнутій гімнастерці, з перев'язаною рукою.

— Товаришу комбате! — крикнув з порога Семічев. — Ваш наказ виконано, фріца доставлено.

— Стань біля дверей. — Комбат здоровою лівою рукою застебнув комір і, підвівшись, обійшов навколо Піхта.

— Значить, попався? Ферштеєн?.

Піхт заперечливо похитав головою. Комбат незграбно дістав з кобури наган і звів курок.

— До стіни! — закричав він раптом. — Семічев, ану відійди вбік.

— Я прошу доставити мене до старшого командира, — промовив Піхт.

— Що він каже? Зрозумів, Семічев?

— Ніяк ні, товаришу комбате.

— Просить доставити до старшого командира, — обізвався з темряви з нар глухуватий голос.

Піхт повернувся на голос. З нар сповзла шинель і виткнулося заспане літнє обличчя. Офіцер з капітанською шпалою на петлицях сунув босі ноги у валянки, пошукав у кишені окуляри й начепив на широкого носа, від чого обличчя посуворішало, зробилося строгішим. У капітана на шиї ліловів фурункул, і голову він тримав, нахиливши вбік, зрідка торкаючись рукою хворого місця.

— Я для нього старший! — комизячись вигукнув комбат.

— Гаразд, Ларюшин, — зупинив його капітан. — Я поговорю з полоненим, а то ти зопалу розстріляєш його.

Гарною німецькою мовою капітан запитав Піхта:

— Якого рангу вам потрібен старший?

— Полка чи дивізії.

— Вони, гади, сім'ю мою під Смоленськом… — прошепотів комбат і раптом замовк, шморгнувши носом.

— У якій справі? — запитав капітан і скоса несхвально глянув на Ларюшина.

— Даруйте, але я вам не можу сказати. Лише прошу про одне: на нейтральну смугу приземлився найновіший винищувач «Фокке-Вульф-190». Добудьте його будь-якою ціною…

— Ларюшин, подзвоніть у штаб. — Усім тулубом капітан повернувся до Піхта: — Ви з ескадри асів «Удет»?

— Так.

Комбат крутнув ручку польового телефону:

— Алло, алло, шостий говорить. Дайте другого… Смирнов, ти?.. Слухай, треба прислати до нас кого-небудь з відділу розвідки дивізії. Полонений німець-льотчик просить… Так, важливий… З ескадри «Удет». Ну, привіт.

Піхт переступив з ноги на ногу, запитав:

— Ви не можете дати мені чаю?

— Що він меле? — Комбат оглянувся на капітана.

— Чаю просить.

— От нахаба! — здивовано вигукнув комбат і раптом заметушився, дістав звідкись із-під купи карт кварту, жменю сухарів, грудку цукру, налив окропу.

Від чаю запахло нагрітою міддю й димком. Жадібно вгризався Піхт зубами в чорний сухар.

— Не годують вас, чи що? — запитав комбат.

— Видно, зголоднів, — відповів капітан.

Через годину приїхав майор з відділу розвідки дивізії, а ввечері Піхта доставили на аеродром.

Офіцер, який супроводжував його, допоміг зняти комбінезон і надіти армійський кожушок, від якого пахло по-домашньому теплою овечою шкуркою. Замість шолома Піхт надів шапку. З ящиків офіцер спорудив щось на зразок сидінь. У кабіні витав стійкий запах житніх сухарів, холодного металу, зброярського мастила.

— Не замерзнемо, мабуть. — Офіцер із сумнівом поторкав обледенілі стінки фюзеляжу.

Заревіли мотори, погуркотіли, то зменшуючи газ, то збільшуючи. «Дуглас» нарешті хитнувся