Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

— У вас є цигарки? — запитав Піхт.

— Будь ласка. — Офіцер клацнув портсигаром.

Від міцного диму Піхт закашлявся. Справжній, російський тютюн увійшов у легені й запаморочив.

В ілюмінаторі танцювали близькі зимові зірки. Заколисливо гули мотори. Піхт припав спиною до переборки кабіни, спробував задрімати, але не зміг. Від хвилювання тремтіли руки й шалено билося серце.

Офіцер відчинив дверцята кабіни льотчиків і попросив радиста ввімкнути приймач. Стихійно-могутню «Пісню темного лісу» Бородіна почув Піхт. Він судорожно ковтнув. Знову, як і першого разу, на очі набігла сльоза. «Нерви», — подумав Піхт і відвернувся, злякавшись, що офіцер помітить сльози. Несподівано музика урвалась, і долинув бій кремлівських курантів. Годинник вибивав північ.

— Далеко ще до Москви? — запитав офіцер у льотчиків.

Другий пілот, молоденький, кирпатий хлопець, подивився на годинник і, не обертаючись, відповів;

— Хвилин сорок льоту…

«Сорок хвилин… Сорок», — подумав Піхт і притиснувся лобом до холодного плексигласу ілюмінатора.

3

Піхт ішов нескінченно довгим порожнім коридором, і погляд його чіпко зупинявся на якихось дріб'язкових деталях: на відбитому тиньку, відвологлому кутку, де стояла стара фарфорова урна, склеєна гіпсом, на вікнах з папером хрест-навхрест чи забитих фанерою, на паркетній підлозі, на якій кожна дощечка відгукувалась тягучим і болісним звуком. Більшість кабінетів було зачинено.

Супроводжуючий офіцер зупинився біля дверей у кутку, на яких висів звичайний аркуш із зошита, пришпилений кнопками. На папері навкіс було виведено прізвище: «Зяблов». З-під дверей на підлогу падала смужка світла.

Офіцер постукав.

— Зайдіть, — почув Піхт глухуватий, знайомий голос.

— Товаришу полковнику, за вашим наказом полоненого доставлено, — доповів офіцер і відступив убік.

— Ви вільні. Ось вам перепустка в готель.

Коли офіцер вийшов, Зяблов по-старечому повільно встав із-за столу. Його очі округлилися, в них світились і радість, і подив.

— Мартинов? Павло? — тихо, майже пошепки запитав він.

— Власною персоною, товаришу полковнику, — відповів Піхт-Мартинов по-російському.

Зяблов швидко підійшов до нього й обійняві.

— Здрастуй, Павлусю!

— Здрастуйте… Здрастуйте, — знову повторив Мартинов, здивувавшись, як ніжно звучить це звичайне російське слово. — От, довелося все-таки зустрітися. Господи, я вже й не сподівався…

Він відчув, що язик став якимсь неслухняним і твердим, якось дивно прозвучали його слова. Неначе він взагалі був німий і тільки щойно здобув можливість говорити. Звук «л» спливав, «г» виходило як горлове, тверде «х».

— Акцент у тебе сильний, — засмутившись, промовив Зяблов.

— Я боявся, що за росіянина не визнають, коли повернусь додому.

Зяблов розстелив газету на столі, дістав із шафочки пляшку горілки, ковбасу, солоний огірок і півбуханця житнього хліба.

— Ти роздягайся, покажися, — сказав він, ріжучи огірок на кружальця.

Павло зняв кожушок і усміхаючись підійшов до столу.

Зяблов узяв з тумбочки склянку, пошукав другої — не знайшов, зняв з глечика покришку. «Мені, старому, і цієї вистачить», — і розлив горілку.

— Ну, Павле, як кажуть, за зустріч!

Горілка обпекла горло. Павло закашлявся, намагаючись підчепити ножем кружальце огірка.

— Що, міцна! — зраділо вигукнув Зяблов.

Гаряча хвиля заплеснула груди. В цю мить від Павла відокремилося все і всі, з ким він зустрічався останніми роками, — і Зандлер, і Зейц, і Вайдеман, і Коссовські, і Мессершмітт. Вони неначе існували окремо, привидами на іншій планеті, на чужій землі. Зараз був лише давній-предавній друг, колишній наставник по спецшколі Зяблов.

— Скажіть, «фокер» усе-таки добули? — запитав Павло.

— Добули, — кивнув Зяблов. — Кинули батальйон Ларюшина в бій. Відігнали фашиста, поволокли літак тягачем. А от льотчик устиг зникнути.

— Через цього «фокера» загинула Ютта, — насупився Павло.

— Як це сталося? — запитав Зяблов.

— Ви зажадали негайно передати дані про цього винищувача… Я ризикнув, і… німці засікли рацію. Коссовські її викрив.

Зяблов висунув шухляду й дістав бланк прийнятої радіограми, останньої Юттиної радіограми… Павло взяв бланк і став читати своє донесення: «Передаю дані об'єкта «Б». Мотор повітряного охолодження БМВ-801, потужність 1650 сил. Швидкість — 600 км/год. Озброєння — чотири кулемети 12,5 мм, дві гармати 20 мм «ерлікон». Посилена броня під мотором і баками. Встановлені в кабіні пілота дві бронеплити із спресованих листів дюралю. Кабіна більш піднята, завдяки чому поліпшується огляд, особливо задньої півсфери. Дальність дії…»

Літери перед очима почали розповзатися. Радист, який приймав цю телеграму, далі поставив знак «нерозбірливо». Що відбулось далі, знав лише Павло. Далі вдерся Коссовські, Ютта схопила гранату й жбурнула її на підлогу… І Павло нічого не міг удіяти. Він у цей час навмисне повів Еріку в кіно, а Зандлер був у Аугсбургу на основному заводі.

Зяблов налив горілки:

— Давай вип'ємо за тих, хто воював з фашистами і геройськи загинув… Ось Віктор, «гарсон» з «Каруселі».

— Що з ним?

— Загинув… Вистежило гестапо. Після катувань відрубали голову і виставили на жердині…

«А ми завжди вважали, що йому здорово щастить, — подумав Павло. — Ех, Вітько, Вітько…»

Спочатку він був у Чорній Африці. Він бачив немилосердні південноафриканські савани, прямі слонові стежки, руді плями висохлих озер. Він готувався в школі для Німеччини — потенціального ворога — і там в Африці разом з німцем-льотчиком возив алмази з копалень у Дурбан, Іст-Лондон, Порт-Нолот. Вони літали, куди їх гнали, літали на дохлих літачках, а внизу — піски, дика спека, отруєні випорожненнями плазунів струмки. В другу кабіну можна було б ставити бак з водою на випадок вимушеної посадки, але місце займав охоронник з фірми: крий боже, пілот украде літак і алмази.

Напарника-німця звали Шуце. Коли з ним сталась аварія, на розшуки послали Віктора. Самого — адже він не віз алмази.

З великими труднощами Віктор розшукав літак Шуце. В моторі відлетів гвинт. Шуце знемагав від спраги, а його охоронник, забравши фляжку з водою, сидів оддалік і тримав на колінах кольт. Віктор напоїв Шуце — хлопець ожив. «Гей, ти! — крикнув охоронник Вікторові. — Перевантажуй ящик на свій літак, і летімо!» — «А куди дінемо Шуце?» — «До біса його, він може зачекати». Шуце обурився. Але Віктор стримав його. «Добре, він зачекає, — сказав Віктор, — тільки зараз він мені допоможе». Вони пішли до літака по ящик. «Уб'ємо охоронника і втечемо разом з алмазами, — сказав Віктор. — Твого й мого пального вистачить до Лоуреиса. Там знайдемо місцевих наці й передамо алмази у фонд партії. Німці допоможуть німцям…»

Що й казати, план був ризикований, але правильний. Шуце міг скласти протекцію. Перенесли вони ящик до літака Віктора й стали порпатися в моторі. «Я із вас душу витрясу, чого марудитесь?» — кричав охоронник. «Ніж кричати, допоможіть гвинт завести», — сказав Віктор. Охоронник вклав у кобуру кольт і вчепився за гвинт. І тут Віктор крутнув ручку магнето. Гвинт розтрощив охоронникові голову.

Віктор і