Читати книгу - "Фортеця для серця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Юнак розвернувся й вискочив звіром із будинку. А потім здалося, що злітає літак, а не мотоцикл від’їжджає. Ніна опустилася безсило на підлогу, довкола клубками роївся чорний дим і смерділо горілим м’ясом. Свекор сердито грюкнув кулаком об стіл.
— Ти що там, заснула?
Її голос тремтів, слова виповзали з горла, як безголосі русалки, і складали горою хрести на крихітну надію.
— Тату… Нащо ви так? А як… як розіб’ється?..
— Туди й дорога, значить. Ще що придумав! Художницю в дім привести!
— Та… до цього… теє… мо’ і не дійшло б?
— Ніно, ти своє роби, розумна така! Я що, не бачу, що пропав хлопець?
Жінка беззвучно заплакала. Уголос не могла. Вона багато чого не могла, бо жила за законами золотої клітки.
* * *
Він приходив уночі й стояв годинами в цілковитій темряві. Просто стояв. І тоді здавалося, що то лише темрява, закохана в неї до нестями. Вітер високо вгорі вив безпритульним псом. Може, хотів розповісти те, про що мовчав хлопець чи темрява?
Леся нічого не могла збагнути. У неї не виходило. Емоції й думки переплелися, зав’язавши десятки вузликів. Хоч скільки мучся, а не розбереш, де кінець чи початок?
— Лесю, ти куди?
— До тітки Дусі.
— А, то добре.
Дівчина вийшла в ніч і стояла в саду кілька хвилин. Торкнулась яблунь долонькою, збираючи білий квіт у жменю. Він мовчав зовсім поряд, за кілька кроків. Вони ж у нього широкі, а в неї — ні. Їй потрібно ступити їх зо два десятка, щоб увійти на сусіднє обійстя.
У тітки світилося. Світилося завжди, коли Лесі була потрібна розмова. Чи відчувала жінка що? Чи просто ніколи не вимикала світла? Леся всміхнулася й таки пішла до сусідки, розглядаючи в напівтемряві боки відьмацької хати. Шкода, що баби Устини нема. Її не стало чотири роки тому, коли перевалило за дев’яносто. Дівчина пам’ятає, як одного весняного ранку прийшла тітка Дуся із запалими очима й сказала, що мами нема. Старенька пішла з життя легко, як пелюстка за вітром злетіла. Прокинулася, вмилася, присіла коло вікна, небом замилувалася — і душа драбиною догори пішла. Рідні й не збагнули одразу, бо бабця аж усміхалася. З усмішкою й ховали. Було аж лячно дивитися в труну: мовляв, чому радієш, Устино? Сільський люд ще довго чухав потому потилиці, що не може відьма отак легко померти. А померла. Леся й припустити не могла, що так тужитиме за страшною ягою. Та кожен у Бувальцях рано чи пізно збагнув, що знаючої Устини бракувало всім. Село зміліло після її смерті. Чи то збіг був, чи яка закономірність? Зміліло в прямому розумінні цього слова. Немов старенька огортала Бувальці невидимою хустиною-оберегом. А пішла вона, і захист розтанув, що туман на сонці.
Спершу закрили початкову школу, оту, що під горіхами. Уже ніколи там не дзвенітимуть дитячі голосочки і жодна маленька дівчинка не зможе лишитися після уроків, щоб намалювати свою казку. Не стрибатиме руда білочка з гілки на гілку, не пищатимуть із радості першокласники, дочекавшись перших своїх канікул. Стільки всього там уже ніколи-ніколи не буде. І трава заховає сліди.
Що ще? Амбулаторія. Її перевели в крихітну кімнатку — метр на два. Колишня фельдшерка поїхала із села, нікого нового не могли знайти кілька місяців, а потім надіслали завжди хмільного, старішого за світ, сивого дідка в товстелезних окулярах. Від дружини втік — донесло жіноче радіо перевірену інформацію, а селяни сумно констатували, що ніхто ліпший до їхнього закутня не приїде.
Сільська рада. Вона осунулася й почала лущитися так, немов будівля скидає шкіру або хворіє… Може, тому, що в ній холодно цілий рік, власне, як і в бібліотеці. Але в бібліотеці взимку не топиться. До речі, вона опирається найдовше, та й то лише завдяки дбайливим рукам господині — тіточки Дусі. Хоча що може вдіяти жінка, нехай і з найдобрішим серцем, проти сили часу й тотальної нестачі коштів? Нічого. Лишається хіба що завішувати дірки. А вони тепер множаться на дерев’яному, колись по-справжньому добротному, будинку з дивовижною швидкістю. З’являються скрізь: на горищі, на стелі, по кутках стін і в підлозі. Леся боїться, що колись замість книжок її зустріне одна величезна дірка. Дірка, яка переповзе в душі. Бо що таке людство без книжок?
Леся дряпонула двері, як мале кошеня. Туга зринула в серці раптово, підживлена буревієм дівочих емоцій. А може, і не варто йти до тітки? Гайнути в траву, як у дитинстві, і плакати щиро та гірко? І тоді все минеться? А як і не минеться, то хоч трошки полегшає? Але господиня чи то почула, чи відчула присутність своєї улюблениці й сама відчинила двері.
— Дитино, ти чого?
Жінка хутенько завела раптову гостю до хати. Дівчина мало не схлипувала.
— Тіточко, невже я пропаду тут?
— Де?
— У Бувальцях?
— Чого ж пропадеш?
— А село ж пропадає…
Жінка повільно стягла з голови хустку, як колись її мати. Мовчала. Немов зазирала до книги прийдешнього. У печі тріщав вогонь. Годинник на стіні вихоплював із вічності «тік-так» двадцять першого століття.
— Воно помирає, дівчинко моя. Село — то люди, от і помирає.
— Від чого?
— Від туги.
— Як дід Яків? Він же зовсім трошки прожив, лише кілька місяців… без баби Устини.
Господиня обійняла дівчину й поцілувала, як маленьку. Певно, їй кортіло, щоб покійні батьки поцілували і її, неначе нерозумну дитину.
— Тіточко…
— Що?
— А буває таке кохання?
— Яке?
— Коли одне без одного помирають?
Жінка заплакала. Леся одразу й не помітила, а коли роздивилася, то не стала цікавитися причиною. Тітка плакала красиво. Тихенько. Світло. Сльози котилися з ясних очей і робили їх глибшими.
— Іноді. А іноді хтось із двох лишається на землі.
— Жити?
— Не знаю… Це в кого як вийде.
— Тіточко… Я заплуталася.
Тітка всміхнулася крізь сльози:
— Справді?
Дівчина кивнула, відчуваючи, як усі слова розбігаються в ніч. Як же пояснити? Адже вона сама не відає, що відчуває цієї миті. Однак тітці Дусі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця для серця», після закриття браузера.