Читати книгу - "Напівдикий"

— Коли ми востаннє про це говорили, ти сказав, що ніколи не вб’єш свого батька.

— Це було ще перед тим, як він залишив мене на поталу Ловцям. Я мало не помер… Не раз я ледве від них вислизав… Але все ж таки мені вдавалося втекти, хоч і зовсім не завдяки йому… Я все життя чекав, коли він по мене прийде. Думав, що він забере мене з собою. Думав, що він усьому мене навчить і буде зі мною, але ж ні — він мене покинув, щоб Ловці могли мене впіймати й закатувати на смерть…

— Він жорстока людина. Я рада, що ти це нарешті збагнув, Натане.

Схиляю голову й кажу, тримаючись за ґрати:

— Заради Анналізи я зроблю все, що завгодно, Меркуріє. І я ризикуватиму своїм життям, щоб їй допомогти, проте я мушу спочатку її побачити. Будь ласка…

Не наважуюся поглянути на відьму. Мені залишається тільки плекати надію на те, що Меркуріїна ненависть засліпить її, і вона не збагне, що я ніколи не вб’ю Маркуса… Ніколи не зміг би його вбити… Мені треба примусити її повірити в те, що заради Анналізи я здатен на це.

Падаю перед нею навколішки.

— Будь ласка, Меркуріє.

Заґратована брама беззвучно ковзає вбік. Трохи провагавшись, я підводжу погляд.

— Я зварю тебе заживо, якщо ти викинеш якийсь фокус, — попереджає Меркурія, тоді відступає назад, ховаючись у темряві.

Підводжуся й заходжу. Меркурія зачиняє браму, потім ще й замикає дерев’яні двері на два великих засуви. Бере пучку якихось зернят з невеличкої кам’яної чаші, вкарбованої просто в стіну тунеля, і посипає ними засуви. У повітрі знову відчутно той гострий запах. Мабуть, думаю я, ці зернята закріплюють засуви на своїх місцях.

Тунель усередині такий самий, як і на початку, хіба що зі стін звисає кілька каганців, які мерехтять жовтавим світлом. Меркурія тримає Габріеля мертвою хваткою й веде його тунелем, що плавно завертає праворуч, а я йду навздогін. Вона відсовує завісу з важкої тканини, і я вслід за нею потрапляю у велику кімнату чи радше залу, невідшліфовані кам’яні стіни якої запнуті гобеленами. Завіса, яку ми проминули, — також гобелен. Ніде немає дверей, і, підозрюю, що за кожним таким гобеленом ховається інший тунель.

Меркурія зупиняється посеред зали й відпускає Габріеля. Вона йому каже:

— Залишайся тут, — і Габріель майстерно вдає з себе цілком розгубленого.

Я кажу Меркурії:

— Перс не розуміє англійської. Лише французьку.

Меркурія бурмоче щось Габріелю, і той відповідає точнісінько таким, як у Перс, поглядом і із-під лоба. Вона обходить Габріеля, озираючи його зусібіч.

— Отже, Провідниця мертва. Це для нас усіх велика втрата. А Габріель? Припускаю, що він також загинув?

— Я домовився з ним про зустріч у визначеному місці в лісі. Габріель так і не прийшов. А тоді з’явилися Ловці, — з цього мого опису мало би бути зрозуміло, що трапилося: Габріеля впіймали й піддали тортурам, щоб він викрив місце нашої зустрічі.

— Прикро про це чути, — зітхає Меркурія.

— Справді? — тепер уже я дивлюся на неї з-під лоба. — Щось мені важко в це повірити.

— Габріель був достойний Чорний чаклун, — вона замовкає й торкається пальцями Габріелевого волосся, підносить угору пасмо, а тоді відпускає його. Здається, Габріель навіть «успадкував» від Перс її воші.

Знаю, що мушу рухатися далі. Запитую:

— То де ж Анналіза?

— Ти дуже ризикуєш задля Анналізи, Натане. Ти впевнений, що вона цього варта?

— Так.

Меркурія підходить і зазирає мені в очі.

— Спражня любов. Це потужна сила.

— Якщо мені доведеться вибирати між Анналізою й батьком, я зроблю цей вибір. Проте я мушу її побачити. Покажи мені, що вона жива, і я зроблю те, що ти захочеш.

Меркурія нахиляється ще ближче і знову торкається моєї щоки. Її палець холодний, сухий і кістлявий. Вона каже:

— Ти завжди так гарно пахнув, Натане.

— Про тебе я цього сказати не можу, — огризаюсь. — Покажи мені Анналізу!

— Мені подобається, Натане, коли ти чиниш опір. Це так чудово! Ходи, поки я не змінила думку.

Відьма обертається і проходить повз Габріеля, кажучи йому щось по-французьки, й Габріель похмуро сідає на підлогу. Я йду за Меркурією у протилежний кінець зали, до гобелена, на якому зображена мисливська сценка: чоловік на коні, собака, що біжить поряд, і олень, у якого вп’ялися стріли. За гобеленом такий самий тунель, що й той, яким ми прийшли сюди. Меркурія стрімко крокує ним.

Поки що все йде згідно з нашим планом. Габріель, мабуть, уже вертається до входу, а я тим часом іду вслід за Меркурією цим тунелем, що радше нагадує коридор. Зусібіч видно дерев’яні двері, і Меркурія вже наближається до найдальших із них. Вона заходить туди, а я сповільнюю кроки. Мене так бентежило наше спілкування з Меркурією, що я просто не встиг приготуватися до зустрічі з Анналізою.

Переступаю поріг, сподіваючись побачити якусь в’язничну камеру, але натомість опиняюсь у спальні. Там є крісло, стіл, високий комод і шафа — усе виготовлене з дорогого темного дерева. Зі стелі посеред кімнати звисає гасова лампа, що наповнює спальню світлом і запахом, а під лампою стоїть ліжко, на якому лежить Анналіза.

Відчуваю, як панічно починає гупати моє серце: Анналіза бліда, її очі заплющені. Вона лежить на спині, і через це видається радше мертвою, ніж сонною.

Я торкаюся її руки. Вона холодна. Її обличчя схудле. Нахиляюся, прислухаючись до її дихання, але нічого не чую. Пробую намацати пульс на шиї — і не знаходжу його.

— Щось тут не так, — кажу я. — Вона не спить.

— Ні, Натане. Не спить. Вона уві сні, подібному на смерть. Ні дихання, ані пульсу; її тіло і вся її свідомість відімкнені й перебувають на найнижчому рівні. Але в ній ще теплиться життя.

— Як довго можна так проіснувати?

Меркурія не відповідає, але підходить до Анналізи й розгладжує їй волосся на подушці.

— Меркуріє! Як довго?

— Ще місяць. Потім, мабуть, буде вже запізно.

— Ти мусиш її розбудити. Негайно!

— Але я не бачу Маркусового серця.

— Розбуди її, і я все тобі дістану. Але ніколи цього не зроблю, якщо вона помре.

Меркурія знову розгладжує Анналізине волосся.

— Благаю тебе, Меркуріє.

— Натане, тобі якось не пасує благати.

Я лаюся.

— Розбуди її негайно! Розбуди або нічого не отримаєш. Здається, що відьма розрегочеться мені в обличчя, але вона каже:

— Мені ти завжди подобався, Натане, — повертається й дивиться на Анналізу. — Я згодна, що вона виглядає кволою. Білі відьми слабосильні. Будь-яка Чорна відьма