Читати книгу - "Морфій"

class="p1">Я боявся, що не зможу, що не зроблю це як належить, бо ж таки не знав, як воно робиться, і тисячократ обмірковував анатомічні особливості, хоч це знання і не робило мене суттєво сміливішим, бо ж від мами я вже знав такі слова, як eiaculatio praecox та інші, які теж додавали відваги. Але я втішався тим, що вона теж не знає, — бо зізналася, що ніколи не була з чоловіком, та я, зрештою, і сам не міг помислити, щоб усе могло бути інакше.

А потім, на коці, ми шлюбували собі все, що тільки можна собі шлюбувати, коли так уперше насправді кохаєш, то ми й шлюбували собі геть усе: те, що ніколи не розлучимось, що до кінця будемо разом. І кожну з цих присяг ми порушили.

А потім усе сталося, ми роздягалися кожен сам собі, кожен знімав власне вбрання, потім торкались одне одного, а вона боялася мого membrum virile, котрий був такий розбухлий, і коли вона його торкнулася, то, звісно, все негайно закінчилось, а я того соромився, але Іґа була мудра, хоча й недосвідчена, так само цікава і спрагла, як і терпляча, вона мала жіночу інтуїцію, котра їй диктувала, що належить робити.

Потім був її біль, крик і поцілунки. І потім ми лежали на коці, коцом укриті, тулились одне до одного і знову обіцяли одне одному все, вічність, що ніколи не розлучимось.

А потім розлучилися, біля двору Рохацевичів, Іґа пішла до себе, я до себе, а потім ми знову зустрілись і знову обіцяли одне одному все, а потім остаточно розлучилися, хоча ж обоє повернулися до Варшави.

У Варшаві ми страшно посварилися, вона обіцяла, що ніколи більше не озветься до мене і словом, і, звісно, вона довго по цьому мені таки не відповідала, а потім ми знову зустрілися, то було вже значно офіційніше, а потім нас уже й не сильно обходило, що про це все можуть сказати батьки Іґи, а потім ми розійшлися, бо я закохався в Гелену, Іґа мене зненавиділа, її собі взяв Яцек і швидко відучив її ненавидіти мене, ми жили вже практично в досконалій злагоді всю другу половину тридцятих років, котрі, власне, зараз, коли я поклав голову на коліна Гелі, добігають свого сумовитого кінця, 14 жовтня 1939 року. І то мені все звучить якось дивно, вголос вимовляти, «тридцяті роки».

— Що тридцяті роки? — питає Геля.

— Знаєш, Гелю, в серпні Іґа намагалась… — починаю. Але Геля затуляє мені долонею вуста.

— Нічого не знаю і знати не хочу. Мовчи, Константи, мовчи.

Намагалась мене відбити. І чи мав я сказати своїй дружині, що я таки відмовився, і відмовився далеко не через Гелю, а лише через Яцка, бо в Теребовлі казали: ми не відбиваємо дружин своїх колег-офіцерів, підпоручику Віллеманн! І я собі те запам’ятав, докладно запам’ятав, хоча не запам’ятав більше нічого.

І що, я мав би зараз сказати, що я відмовився, коли стільки разів не відмовився, крім цього?

Але вона пробувала, пробувала, на іменинах Яцка, котрі йому зорганізував Ведель у крамниці-кав’ярні в нашому шоколадному домі, скільки то було, два місяці тому, а ніби вічність, два місяці тому, було літо, а ми з Яцком так переймалися, що не маємо білих піджаків до смокінга, тому нарешті обоє справили собі білі піджаки і далі переймалися, чи послужать вони нам і потім. Але вони були. Тому зараз висить той піджак у моїй шафі, міг би відчинити шафу, дістати той піджак і вдягнути його, але навіщо?

Ми з Іґою тоді багато говорили, по телефону і наживо, багато всього згадували, і тоді між нами була та неповторна в іншій конфігурації близькість давніх коханців, досі приязних, здатних поглянути на самих себе іншим поглядом, понад уже згаслою ненавистю. А на іменинах Яцка з колонок лунав слоу-фокс із фільму «Волоцюги», співав Мечислав Фоґґ і грав оркестр «Сирени».

І ми колували начищеним з оказії тих іменин паркетом магазину-кав’ярні, а ти шепотіла разом із Фоґґом, ти була в ясно-синій сукні з довгими рукавами і шепотіла, Іґо…

Я нічого про тебе не знаю, звідки тебе приніс вітер, не знаю твоїх чеснот, не знаю твоїх вад, єдину лише річ про тебе знаю, знаю тільки, що ти робила з моїм серцем.

Ти чудово танцювала, Іґо Ростанська, та і я танцював незгірш, і ми були такі прегарні, давні коханці у слоу-фоксі, швидко, швидко, повільно, моє стегно між твоїми, моя стопа поміж твоїми стопами, наші стегна дотикаються, твій торс і шия предивно відхилені, але наші очі зустрічаються, і ти шепочеш із Фоґґом, слово до слова, в чоловічому роді.

Тільки одне про тебе знаю, що ти зробила з моїм серцем.

Геля на нас дивиться, Іґо, Геля, що я на її колінах зараз лежу, Геля на нас дивиться і що собі думає, що може собі думати, але ж ми танцюємо, стегно моє сповите єдвабом твоєї сукні.

Потім я відвів тебе до столика, і ми розмовляли, попиваючи вермут, а коли Геля пішла нагору глядіти Юрчика, ти прошепотіла, що з Яцком тобі ніколи не було так, як зі мною на тому коці.

То була прегарна брехня, і нею ти зробила мені дуже приємно, а тоді лизнула моє вухо. А я побачив Яцка, котрий мене не бачив, і я втік до Гелі, кинув білий піджак на крісло і пішов спати біля своєї дружини, вельми пишаючись собою.

Тож зараз я мовчу, лежу на колінах Гелени, білий піджак абсурдно висить у шафі. Думаю про те, що зараз робить Яцек, мій єдиний друг, після Гелі — найдорожча мені людина.

— А що там у Яцка? — питає Геля. Тобто вона думає про те саме.

— Не знаю.

— Коли його бачив?

— У середу.

— В лікарні?

— В лікарні.

— Ти по морфій ходив.

— Так.

Вона ж знає, вона мене тоді бачила, три дні тому, бачила, тому не брехатиму.

— І він дав тобі, так?

— Дав.

Мовчить, і я мовчу.

— Зателефонуй йому. Телефон уже працює. Скажи йому… Скажи, що знайдеш Іґу.

— Я тепер буду хорошим, Гелю. Уже не буду вживати наркотики. І пити не буду. Займуся конспірацією, хай мене краще вб’ють, принаймні тоді моє життя буде чогось варте, матиму якусь мету, принаймні на щось придамся.

Не бачу, але чую і відчуваю: всміхається, всміхається делікатно, не знаю — чи поблажливо, чи з надією, чи радо, не знаю, не знаю.

— Але Яцкові зателефонуй. Номер той самий.

Тож я піднімаюся з її