Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Я крокував впевнено та швидко, як начальник, який відвідує свого підлеглого. Біля першої брами до цього бетонного каньйону, який простягався вглиб землі не менше, ніж над землею, чатували ще солдати. Вони подивилися на мене підозріло, але шанобливість мого ескорту послабила їхню пильність, і вони нічого не спитали.

Бетонні коридори під трубками люмінесцентних ламп; дороговкази всі закодовані: самі лише «Б1» та «Г2». Написи на стінах казали, що індикатори радіаційної дози треба носити повсякчас, але на місце ядерних випробувань це не було схоже. Плакат з тріадою науковця, солдата та щасливого робітника, які крокували золотими ланами вперед, а за спинами в них сяяло сонце, нагадував перехожим про велику мету. Було багато цивільних людей, вони змішалися з солдатами. Лабораторні халати були зверху, важкі ватні куртки — під ними, але це був не промисловий склад. Найважливіші приміщення були за важкими дверима з велетенськими літерами «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Кабінет командира виявився маленькою кімнатою, що височіла над платформою, яка вела до зовнішнього світу. На чорно-білій світлині на його столі було зображено чоловіка, який тримав у руках дуже великий кулемет, а на плечах у нього висіли довгі кулеметні стрічки, наче гангстерський трофей. По радіо грали найкращі комуністичні хіти 1940-их: пісні, у приспівах яких було щось на кшталт «Ми крокуємо по крові наших братів і здіймаємо своїх дітей до сонця», «На Батьківщині ми працюємо заради своїх коханих та своїх товаришів» та інші поетичні гасла. Сам командир був дивовижно худорлявим чоловіком; на його плоскому обличчі стирчав ніс, тіло було неначе з паличок і навряд чи могло стати таким без якогось жахливого медичного нещасного випадку. Коли ми ввійшли, його карі очі відірвалися від рядка телефонів, а помітивши мене, він гаркнув:

— Що це таке?!

Вирішивши продовжувати діяти нахабно, я поліз рукою в кишеню за документами, навмисно довго їх там шукаючи, й гаркнув у відповідь:

— Михайло Камін, товаришу, державна безпека! Вам телефонували.

— Вперше про вас чую.

— У такому разі вам потрібен кращий секретар, — гримнув я, — бо я, курва, вісім годин сюди їхав, і нехай мене чорти заберуть, якщо я витрачу ще хоч секунду на кляті пояснення! Ви отримали останній опис?

Погляд командира стрибнув з мене на рядового. Це був чоловік, якого найняли для того, щоб думати, який не дозволятиме нікому звертатися до нього без остраху. Я зрозумів, що його думки прямують туди, куди я їх не хочу відпускати, а тому повернув їх назад, грюкнувши кулаком по стільниці й гримнувши:

— Ви що тут, усі вважаєте, що цей кріт сидітиме й чекатиме, поки ви впораєтеся зі своїм документообігом? Треба діяти негайно, доки його не попередили!

Тиранія має дивовижний вплив на незалежну волю індивіда. Очі командира раптово спалахнули увагою.

— Кріт? Вперше про це чую. Як, кажете, вас звати?

Я закотив очі (трохи занадто драматично), обернувся до рядового й гримнув:

— Геть звідси!

Він послухався, шаркаючи, як людина, яка не певна, що їй треба робити: розум каже одне, а ноги ведуть деінде. Я зачекав, доки двері зачинилися, а тоді нахилився над столом, подивився чоловікові в очі й сказав:

— Беріть слухавку й викличте мені Карпенка!

Вагання зникло, з’явилася рішучість.

— Я вас не знаю, — твердо повторив він. — Ви заходите, звинувачуєте мене в…

Я вийняв з кишені пістолет. Разом із ним вилізли документи Михайла Каміна, які непрофесійно заплуталися в глибинах мого пальта, але їх стук по столу майже не зменшив важливості моменту.

— Віталій Карпенко, — тихо повторив я. — Візьміть слухавку й покличте його сюди.

У його голові відбувся герць між героїзмом і прагматизмом.

Переміг, на моє щастя, прагматизм. Не знаю, щоб я робив, якби сталося навпаки.

Розділ 43

Мені ніколи не зрозуміти, навіщо люди йдуть на смерть. Для нас, калачакр, це відносно просто, бо єдиним суттєвим наслідком є лише нудність дорослішання. Авжеж, мені було шкода, що все йшло до того, що доведеться стрелити собі в лоб, щоб утекти з халепи, яку я собі так вправно створив, але набагато страшнішою перспективою були б арешт і допити — аби запобігти цьому, я був готовий потерпіти кілька років дитинства.

Але я бачив, як люди, для яких смерть була справжнім кінцем, ішли назустріч своїй кончині, не маючи на це жодної причини, окрім того, що їм наказали так зробити. На пляжах Нормандії, де трупи плавали у воді біля східців, по яких солдати виходили на берег, я бачив, як чоловіки бігли назустріч кулеметному вогню, ніби кажучи: «Дідько, ніколи не думав, що дійде до цього, але якщо вже дійшло, то що мені залишається робити?» Не маючи шляху ні назад, ні вперед, не маючи заздалегідь приготованого кращого плану, вони йшли до своєї смерті, робили ставку на те, що їхні шанси не можуть бути настільки поганими, але виявлялося, що можуть.

Стосовно ж мене все вказувало на те, що я тут помру через свої домисли. Через кристал у радіостанції, який на кілька років випередив свій час; через ім'я чоловіка, який бачив майбутнє; через таємницю, яку оберігали озброєні люди.

Командир зробив мені ласку й пояснив мені це.

— Ви тут помрете, — казав він мені, коли ми сиділи в його кабінеті й чекали Карпенко. — Не ускладнюйте своє становище.

Я вищирив зуби. «Не ускладнюйте» було вказівкою на те, що смерть має бути моєю головною турботою, а також це була фраза, яка асоціювалася в мене радше з Нью-Йоркським полісменом, аніж із командиром на секретній радянській базі. Моя легковажність здивувала його, його рідкі сірі брови смикалися над блідим обличчям.

— А ви дієте досить спокійно, — зауважив я, — як для людини, на яку націлили пістолет.

Він знизав плечима:

— Я мав свій час і прожив його добре. Але ви… Ви людина молода. У вас мають бути речі, які пов'язують вас із цим світом. Ви одружені?

— Це що, сповідь? — відповів я. — Спробую не відступати від стилю: мені подобається жити в гріху.

— А що ще вам подобається? Можливо, ви могли би втішитися цим знову.

— Це дуже приємна думка, — зітхнув я, — і я дуже вдячний вам за неї, але в житті буває мить, коли розумієш, що насолоди тіла задовольняють лише частково. Поки вони тривають, вони фантастичні, але приносять стільки емоційного багажу та сумнівів, що особисто я, якщо чесно, починаю підозрювати, що пов'язаний з ними смуток перевершує отримане задоволення.

На