Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

З віком на моїх руках чи то вени стають синішими, чи то шкіра прозорішою, тож Акінлеє засміялася, побачивши, як кров випнулася на згині моєї руки, коли вона затягнула турнікет. Коли вона набрала в перший шприц бурштинову рідину, на моєму обличчі, певно, з’явилася тривога, бо жінка посміхнулася й грайливо поплескала по моїй шкірі.

— Гаррі! Невже ти ніколи цього раніше не робив?

— На той час, коли я мав для цього достатньо готівки та часу, — рішуче відповів я, — я вже кілька життів прожив із думкою, що це погано.

— Не треба слухати все, що лінійні кажуть, — докорила вона. — Ми не такі, як вони.

Шприцом вона користувалася вправно, я майже нічого не відчув.

Ейфорія — так, начебто, зветься це почуття, але відчувши його я прийшов до висновку, що визначення цього слова абсолютно непридатне, бо засноване на порівняннях, які анітрохи не стосуються цієї ситуації. Щастя, яке неможливо ні з чим порівняти; задоволення, яке неможливо зрозуміти; блаженство, мандрівка, звільнення розуму від тіла — всі ці слова по-своєму правильно описують процес, але вони нічого не значать, бо жоден спогад не в змозі їх відтворити, і жодна заміна не може імітувати їх. Тож навіть якщо знаєш, що таке ейфорія, вона залишається лише словом, яке асоціюється с прагненням, але не має жодного сенсу, коли відчуваєш її. Мої руки та ноги стали важкими, в роті стало сухо, але мені було байдуже, бо то був не мій рот. Я знав, що я не рухався, а час плинув, і я дивувався тому, що так довго не міг втелепати, що саме в цьому й полягає природа самого часу; мені хотілося мати записник, щоб занотувати ці думки — ці глибокі, красиві думки, які я ніколи раніше не думав, і які — я був певний — призведуть до революції в житті людства. Я дивився, як Акінлеє зробила ін'єкцію собі, потім покоївці, яка лягла головою на коліна Акінлеє, наче віддане кошеня, а мені хотілося пояснити їм, що мені спала надзвичайна ідея про природу буття, що я побачив найдивовижнішу істину, і якби ж то я тільки зміг зробити так, щоб інші теж зрозуміли її!

Опіати придушують сексуальний потяг, але я знаю, що Акінлеє поцілувала мене. Ми вже не були молодими коханцями, але тієї миті це було неважливо, бо нашу любов, як ейфорію, неможливо було пояснити тим, хто її не зазнавав. Я пам'ятаю, що покоївка танцювала, і Акінлеє теж, і я танцював, а потім покоївка, танцюючи, рухалася вздовж палуби, кружляла та вертілася, доки не дійшла до носа корабля. Ми рушили до неї; мої ноги були надто важкі, щоб ходити, тож я поповз, лежачи на пузі й хапаючись за палубу руками, а коли вигнув шию, побачив, як Акінлеє наблизила губи до шиї покоївки й почала шепотіти їй про таємниці Всесвіту. Потім покоївка знов засміялася, стала на поруччя, що йшло навколо корабля, широко розвела руки й перекинулася головою вниз у воду.

Її труп винесло на берег через два дні.

Коронер сказав, що це самогубство.

Її поховали в могилі без імені; родини в неї не було, тож ніхто не тужив. Акінлеє залишила той порт, не сказавши, як звали її покоївку. Через три години після того, як було засипано труну, я виїхав до Ізраїлю, а там найнявся робітником у селищі біля неспокійних Голанських Висот. Я не був євреєм і не мав до цієї держави політичної симпатії, але фермер запропонував мені можливість збирати йому влітку апельсини, а кращої пропозиції в мене не було. Впродовж кількох місяців я прокидався на світанку й працював із кошиком за плечима, вечеряв хлібними коржами й нічого не читав, не дивився телевізор, не слухав радіо й не розмовляв ні з ким з-за меж селища. Мешкав я в дерев'яному бараці з низькими койками, разом із тринадцятьма іншими робітниками, а коли працював погано, то вислухував, як хлопчисько, докори фермера. У родині господарів поза мої очі шепотіли, що я маю якийсь психічний розлад; вони не розуміли, чому цей сивий англієць приїхав до залитих сонцем пагорбів чужої країни й цілими днями повзає в пилі та бруді. Іноді хлопчики з місцевих сіл приходили повитріщатися на нас. Ніхто з нас не виходив за межі селища сам, боячись нападу з боку тих родин, на чиїй землі було збудовано селище. Іноді ми взагалі не виходили, а ховалися за високими кам'яними стінами від ворожого суспільства, що було від нас на відстані пострілу.

Я працював там до одного дня, коли дружина фермера сіла біля мене й сказала:

— Я вважаю, що вам треба відпустити це.

Вона була кремезною жінкою; на голові в неї була чорна перука, а на животі — чорний фартух.

— Я маю на увазі те, що ви в собі носите, — сказала вона. — Я не знаю, що це. Не знаю, звідки воно у вас. Але Гаррі, — коли вона говорила, її рука торкнулася внутрішнього боку мого стегна, — минуле є минулим. А сьогодні ви живете. Це найголовніше. Ви мусите пам'ятати, бо пам’ять — це те, чим ви є; але оскільки це те, чим ви є, ви мусите ніколи, ніколи не шкодувати. Шкодувати про своє минуле — шкодувати про свою душу.

Її рука просувалася вздовж моєї ноги вгору. Я схопив її за зап'ястя раніше, ніж вона завершила свою подорож, і обережно поклав її жінці на коліна. Вона зітхнула й трохи відвернулася від мене.

— Це була лише мить, — пояснила вона. — У цю мить моя рука торкалася вашої, але ця мить минула, її більше не можна побачити, почути або відчути. І ця мить, коли я зверталася до вас, теж минула. Вона померла. Дозвольте їй померти.

Сказавши це, вона швидко підвелася, розправила фартух та спідницю на сідницях і пішла продовжувати роботу.

Тієї ночі я пішов звідти, не залишивши по собі нічого.

Розділ 42

За п'ятнадцять років до того, але через кілька століть, Пєтрок-112 нагадав мені ту ферму в Ізраїлі. Така сама тиша вночі, довгі низькі бараки з нарами для робітників, паркан, що відділяв їх від решти світу — ворожого, страшного світу темряви та нічних істот. Голанські Висоти стояли над нами монументом богові іншого