Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Те, що ви не отримуєте належного задоволення, очевидно.
— Колись мені ці самі слова сказала професійна масажистка в Бангкоку.
— Ви не росіянин, — припустив він.
— Я розмовляю з акцентом?
— Жоден росіянин так не вчинив би.
— Яке жахливе звинувачення радянського духу!
— Ви не правильно мене зрозуміли. Ви не справляєте враження людини, яка вирішила скоїти самогубство, але також ви не схожі на людину, яка готова пожертвувати собою заради якоїсь великої ідеї. Я не бачу причин, чому ви це робите…
— То чому ви припустили, що я іноземець?
Він знизав плечима:
— Напевно, інстинкт.
А ось це вже було трохи моторошно. Інстинкт був одним із тих факторів, змінити або контролювати які я не міг.
— Товаришу, — продовжував він, — ви надто розумний, щоб робити це без причини. Невже ви дійсно не мали іншого шляху?
— Жодного, що був би таким само цікавим, — відповів я.
Це дослідження людської душі обірвав стук у двері. Я жестом велів командирові сидіти за столом мовчки, сховав пістолет у пальті й опустився на єдиний стілець, що був біля його столу.
Я кивнув, і командир крикнув:
— Заходьте!
Двері відчинилися. Чоловік, який зайшов до нас, у цей час щось говорив, він вочевидь почав говорити за кілька секунд до того, як пролунав дозвіл зайти.
— …зараз дуже зайнятий і не мо…
Речення обірвалося.
Чоловік подивився на командира, потім на мене, потім широко посміхнувся.
— Отакої! — сказав він, і кожне його слово лунало так, ніби камінчик у ставок падав. — Яким вітром тебе принесло?
Розділ 44
Багато життів тому, того насиченого подіями літа, коли ми з Вінсентом Ренкісом уперше почали своє інтелектуальне знайомство, і ще до того холодного вечора, коли він дізнався про Клуб Хронос і залишив мене страждати від легких синців і важких сумнівів, ми плавали з ним на човні по річці Кем.
Мені ніколи не подобалося штовхати човен жердиною, я завжди дотримувався думки, що це один з найменш розумних способів пересування, а найголовніше, в Кембриджі некомпетентність того, хто це робить, цінилася не менше, ніж майстерність. Як для студентів, так і для деяких моїх колег гарна подорож річкою була неповною, якщо під час неї ніхто не натикався на міст, утворюючи затори, не сідав на мулисту мілину, не впускав у швидку течію свою жердину, або ж, в ідеалі, хоча б хто-небудь не падав у воду. Дуже схожої думки я дотримуюсь щодо гондол у Венеції, де віртуозність гондольєра переважується вартістю цього атракціону та відчуттям того, що ти певним наївним чином посилюєш кліше, яке багато років по тому допомагатиме іншим гондольєрам виманювати готівку в інших туристів.
— У цьому твоя проблема, Гаррі, — пояснював Вінсент. — Ти ніколи не розумів, як можна робити щось неповністю.
Я бурчав усю дорогу до берега річки, потім бурчав усю дорогу до човна; бурчав, коли ми стикалися зі студентами, бурчав, коли Вінсент відкривав свій плетений кошик, приготований саме для цієї оказії, діставав звідти пляшки з джином і тоніком та ідеально нарізані сендвічі з огірками.
— Сендвічі з огірками, — пояснював він, — життєво необхідні для виконання наших ролей.
— А які ми маємо ролі? — сумно спитав я.
— Ми — живі докази того, що раціональність та інтелект є рабами соціального тиску та приємного сонячного світла. Ми обоє, Гаррі, розуміємо, — вигукував він, з підкресленим ентузіазмом плюхаючи жердину в воду, — що цей спосіб гаяння часу для будь-якого науковця є напрочуд сміховинним; тим не менш, хоча я й не можу вигадати жодної раціональної причини, ми мусимо це робити.
Наші супутниці хихотіли.
Мені не подобалося, яких супутниць Вінсент обрав для цієї прогулянки. Познайомився я з ними лише на березі, і їхня присутність лише підсилила моє передчуття неминучої катастрофи. Одну з них звали Летиція, другу — Франс, але хто з них був ким, я так і не розібрався. Вони були вдягнуті в дуже пристойні застібнуті по саме горло літні сукні, волосся бездоганно вилося за їхніми вухами, але ця пристойність, на жаль, породила в них фривольність, бо вони розуміли — авжеж, розуміли! — що прогулянка на човні під сонечком разом із двома холостяками — це «саме те, що матуся не схвалить», і всі інші думки, які могли їм спадати під час нашої подорожі, були поглинуті цим одкровенням.
— Батько Летиції займається біохімією, — прошепотів мені на вухо Вінсент, — а на Франс поклав око Г'ю — надзвичайно огидне створіння, яке саме зараз має грати в теніс. Коли ми допливемо туди, Гаррі, боюсь, або тобі, або мені доведеться поцілувати Франс у губи так, щоб це побачив Г'ю; краще зробити це вчасно, бо інакше нам доведеться повторювати це знов і знов, доки він не побачить.
Я оголосив, що мені, як викладачеві, досить вже того, що мене побачать на річці разом зі студентами; не вистачало, щоб я ще й цілувався з ними. Вінсент виразно зітхнув, а коли ми допливли до кортів, він дійсно, як і обіцяв, ухитрився впустити жердину в річку й наполіг на тому, щоб я та Летиція погребли проти течії та повернули йому це знаряддя, а сам він тим часом зайнявся галасливою та важливою справою тимчасового зваблення Франс. Наш галас привернув увагу загалу, а вигляд низенького, трохи огрядного Вінсента, який чуттєво обіймав моторну Франс, цю увагу утримав, тож справу було зроблено.
Діставши з води жердину й витираючи замерзлі руки об штани, на свій подив я з'ясував, що сміюся. Коли саме абсурдність ситуації почала переважати моє невдоволення обставинами, я не знаю, але хоч як би я не намагався, але надалі зображати поганий настрій вже не міг. Навіть сендвічі з огірками — тонкі, прісні та забуті — розважали мене саме цими своїми якостями. Я турбувався, що Летиція, відчуваючи себе дещо покинутою, очікує, що я теж робитиму з нею щось чуттєве, і що моя відмова робити це призведе до чуток, ніби я насправді гей і що насправді цікавлюсь тілом Вінсента, а не його розумом.
— Дідько, ну хоч комусь я до вподоби, — сказав Вінсент, коли ці чутки досягли його вух. — Важка це в наші дні справа — покладатися при зваблюванні дівчат на інтелектуальні здібності.
Чи мав я тоді побачити ознаки?
Чи мав я помітити, ким був Вінсент?
Він був новинкою. Він був незвичайним, сміховинним, блискучим, похмурим і абсурдним. Він був ковтком свіжого повітря в нудному містечку. Коли той день добіг кінця, а наших супутниць було повернено до холодних обійм їхніх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста», після закриття браузера.