Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Сама ж вона вже сто разів пожалкувала про свій вчинок. Чому їй не стоялося за тою триклятою стіною? Який у неї задум? Чим вона взагалі думала!

– Яке щастя нарешті зустрітися з тобою! – першою порушила тишу Сусанна, що стояла віддалік біля вікна, і до цього часу мовчала.

Вона підійшла до Рути, обійшла навколо неї, із неприхованим інтересом розглядаючи жінку з усіх боків та при цьому не випускаючи кришталевий келих зі своїх білосніжних випещених рук.

– Я так багато про тебе чула! Ти просто захоплююче цікава!

– Навіщо це все? – розгубленим поглядом спостерігаючи за Сусанною, запитала Рута. – Усе було несправжнє… усе було…

– Грою, – завершив Юрась.

– Навіщо..? – лише спромоглася видавити з себе Рута.

– Щоб наш недолугий брат Олесь довів, що він справжній воїн і шляхтич. Ну, і звичайно, просто заради забави, – холодно відповів той, дивлячись Руті просто в вічі.

– Забави?… Гинули люди!

– Гинули холопи. Руто, ти ж знаєш, я не терплю оцих доброчесних розмов… Що ж, ти багато почула? Тепер ти знаєш про нашу маленьку гру. Правила дуже прості! Олесь мав час від Благовіщення до Сонцескреса, щоб заволодіти замком та викрасти звідти нашу сімейну реліквію – всього-на-всього ось цей бурштиновий хрестик. Без твоєї допомоги, хочу зазначити, нічого в нього не вийшло б… А якби й вийшло, то напевно було б не так цікаво! – Юрась підпалив інкрустовану коштовним камінням люльку й продовжив: – Залишися б ти сьогодні танцювати з селянами – то могла б отримати честь ще раз послужити благородному панству, але твоя нерозважливість і надмірна допитливість завели тебе надто далеко. Тепер ми не можемо лишити тобі життя. Сподіваюся, ти розумієш.

– А ти не боїшся, що прямо тут і зараз сам здохнеш на місці? – змією просичала Рута. – Ти навіть уявити собі не можеш, скільки днів і ночей я мріяла про зустріч з тобою… Про те, як подивлюся тобі у вічі й своїми руками вирву твоє прогниле наскрізь серце.

– Навряд, – почувся з-за спини голос Сусанни. – Тілом ти слабша, а твої чари… – панна говорила тихо, але здавалося, що при її словах, навіть мухи перестали дзижчати. – Я вже знаю, я давно спостерігаю за тобою. Ти навіть не підозрюєш, скільки в мене очей, і на хуторі, і в Києві, і в Браславі… А ще я маю твою книгу, яку відняли в тебе під Буками. Навіть читала записи старця Никодима… Так, із старим усе гаразд! Не бійся, горобчику, записи викрили таємно, поночі. Олесь про них нам розповів, от ми й скористалися з нагоди. А те, що ти зробила під замком… Люба, такій силі позаздрить будь-яка відьма! Але ти не можеш чаклувати, щоб захистити себе, чи не так? Ти не можеш чинити зло людям заради себе… Лише заради тих, кого любиш. А кого ти любиш? Цього шмаркача, що обвів тебе навколо пальця? Сумніваюся, що досі…

Рута знизала плечима й закусила губу. Губа досі боліла, але тепер уже не лишилось фантазій і пустих мрій.

– У казках перемагають або дуже розумні дівчата, або дуже дурні, – сказала вона, відмахуючись від Сусанни, ніби та була лиш набридливою комахою, і знову повернулася до Юрася.

Якусь мить вона дивилася просто йому в вічі, а потім зробила кілька кроків і швидким рухом дістала з-під послабленого коміру його сорочки захований там оберіг – викарбуване з латуні Дерево Роду, яке колись подарував їй Ждан, і яке згодом подарувала вона своєму коханому Юрасеві.

Побачивши той оберіг, відчувши його тепло на своїх руках, вона лишень гмикнула.

– Казки… Схоже, я серед останніх. І я не хочу програвати. Якщо я вилікую тебе від хвороби, що з'їдає тебе зсередини, обіцяєш відпустити мене?

Юрась несподівано завмер, перемінившись в обличчі, нібито осмислюючи сказане, решта ж, перезирнувшись між собою, вирячилися на старшого брата.

– Якої хвороби, Юрчику? – подала скрипучий голос стара няня.

Рута узяла з рук Юрася келих, уважно подивилася через нього на світло свічки й поставила на стіл.

– У нього сухоти[56]. Смертельна хвороба…

Здавалося, у світлиці здригнулося саме повітря, усі присутні, окрім Рути, несвідомо відступили від Юрася на крок. Чаклунка ж навпаки, зробила крок йому назустріч. Той дивився на неї поглядом, сповненим відрази та ненависті.

– Ти дізналася про це з його келиха? – зверхньо кинула Сусанна, але голос її дрижав.

– Я дізналася про це ось звідси! – Рута поклала долоню просто на груди Юрася. – То що, змилуєшся наді мною? На згадку про той гарний час, що ми проводили разом, про дитину, від якої я відмовилася, щоб вона кожен день не нагадувала мені про тебе?!

Рута повернула голову й побачила, як округлились очі в Олеся.

– Не роби вигляд, що не знав цього, що вперше чуєш, мій любий! – кинула Рута, намагаючись узагалі не дивитися в його бік.

– Присягаюся! Я не знав, що він і є той… Я думав, він мав стосунок до смерті твого волхва… Я не знав! Ти віриш? – голос Олеся зривався.

– Та чи не байдуже тепер, чи вірю я? А от чи вірить Юрась, що я готова його вилікувати в обмін на своє життя?

– Ти торгуєшся, як базарна баба! – пан Чернецький сплюнув просто на устелену килимами долівку.

– Я вже була святою. Була шляхтянкою, була відьмою… але ніколи ще не була торговкою, – сумно посміхнулась вона. – Корона з мене не спаде. То що, хочеш жити?

– Юрасику! – сплеснула руками стара нянька. – Чи це правда? Ти дійсно такий хорий? Сухоти не візьметься лікувати ні жодний дохтор! Послухай, що каже босорканя!

– Кинути її в темну! – крикнув Юрась жовнірам, що вже стояли в дверях та лише чекали подальших розпоряджень.

Кап… кап… кап… Із маленького заґратованого віконечка майже біля самої стелі підвалу скапувала вода. Певно, надворі почався злива. Рута вдивлялася в те вікно та намагалася вдихнути дощ. Може, це буде її останній дощ. Але за цю весну вона так часто прощалася з життям, що вже не лишилося сил навіть заплакати. Хай дощ заплаче за неї.

Раптом війнуло свіжим повітрям, двері її в'язниці скрипучо відчинилися, і Рута побачила постать із маленьким ліхтарем в руці. Від протягу полум'я свічки в ліхтарі запалахкотіло та на мить освітило обличчя Олеся.

Непевне світло ліхтаря змальовувало лише обриси. Обоє такі різні, обоє дивляться одне на одного, намагаючись розгледіти очі й прочитати