Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

Повелитель мав дуже холодну кров і не відчував до юного принца ненависті, на відміну від Стронціуса, котрий обіцяв зробити з нього те, що принц зробив із Тосиком, тобто відключити усі системи. Із уст його так і сипались технічні терміни, аж стара відьма не витримала:

– Дай собі спокій, Стронцю, бо в мене вже голова болить. Купиш собі нову машинку...

– Звідки в мене гроші?! – визвірився опир. – Може, вивернути кишені? Подивіться!

– Такі, як ти, грошенята в панчосі тримають. Треба було взяти дещицю з собою.

– Пощо? Тут немає крамниці сувенірів.

– Приїдуть бандити на мотоциклах, чим відкупишся?

– Чому це, бабуню, – не втерпів Повелитель, – ми маємо від них відкуплятись? Ми тут з поважною місією...

– Бо здрайці чемніші будуть, як ми їм ручку позолотимо. Для них гроші важніші за самого Імператора. Їм не можна потикатись до Імперії, бо зразу повісять. Я, наприклад, взяла з собою...

Стара вишпортала почорнілу монету:

– Срібна! Зараз почищу, й буде блищати.

– Ці гроші нині не в обігу.

– Я завжди казала, що гроші то є гроші, мій золотенький. Візьмуть і це. Я не хочу, аби з мене очіпок здерли й надавали по пиці. Ну, а тепер до діла... Потрібен жалібний голосок.

– Як це? – не второпав Повелитель.

– А як іще заманити доброго лицаря в потрібне місце?

– Геніально! – втрутився Стронціус. – Бідна полонянка ридає: «Рятуйте! Допоможіть!» Принц заходить зі своїми приятелями до темної кімнати, а тут я, тобто ми вискакуємо з-за спини... І я так ніжно беру його за горлянку...

– убивати не треба. В Імперії – свої плани щодо хлопця. Ганьба для нього буде страшнішою за смерть.

– Я читав у Вампірнеті, ніби принца оголошено мертвим.

– Це – плітки, – заявив Повелитель. – Так сказали королю. Насправді принцу дали отрути, що звалила б десятьох, але його приятель дав йому протиотруту. Щодо вашого плану, шановна, то серед відьом можна знайти пристойну кандидатку. Ви самі її виберете.

– Голос має бути нефальшивий, – сказала стара, от у чім проблема... Гортензіє!

Та з'явилась миттю і зробила глибокий реверанс, ніби вчилась колись у Інституті шляхетних панянок.

– Так, мамо.

– Збери усіх молодих відьом на прослуховування в сусідній кімнаті. Я прийду за три хвилини.

– Так, мамо.

Однак потрібної кандидатури вони так і не знайшли. У тієї голос був затовстий, та немилосердно фальшивила, а ще інша захрипла, гуляючи по росі...

– Може, панна Гортензія? – запропонував Повелитель. У неї такий приємний голос...

– Вона вже трохи підстаркувата, та в темряві її не розгледять. Давай, Гортензіє, кричи. Але жалібно, чуєш? Наче ти бідолашна сирітка, яку приносять в жертву дракону...

«Хотіла б я хоч один день побути сиріткою», – подумала Гортензія, набираючи повні легені повітря...

– А-а-а! Не чіпай мене своїми брудними лапами!

– Це не я, – закліпала очима Гортензія, бо ж крик долинав з коридору.

За хвилю до кімнати ввалився Лукаш, тримаючи під пахвою ще більш розпатлану Соню, яка завзято била ногами.

– А це хто?!

Здивувались усі, бо пані Маргарита, що прибула сюди з першим десантом нечистої сили, вже встигла забути про існування хранительки бібліотеки. Ця дивакувата жіночка аж ніяк не виглядала на лицаря, навіть на придворну даму не виглядала. З такою зачіскою і в халаті, який носять бібліотекарі Серединного світу... Пані Маргариті здавалось, що ця бідолаха давно вже кудись забігла, налякавшись довгомудів та слинявців.

Люцина собі спокійно спала у потаємній кімнаті, не здогадуючись, що Соня може зважитись на такий немудрий та відчайдушний вчинок – блукати по розневидимленому Замку.

Але Соня не дочекалась Яська і Мацька, що мали розвідати ситуацію, й пробралась до кімнати, де на брудній підлозі лежали купою її книжки, з яких вона щодень витирала пилюку. То був, як кажуть, сенс її життя доглядати за книжками, які, можливо, ще багато років ніхто не прочитає. Ось там необачну Соню і запримітив всюдисущий Лукаш й спитав:

– Якого дідька ви тут робите, пані?

Серце Соні охопило полум'я праведного гніву. Вона вже й так сьогодні зазнала потрясіння. Бібліотекарка звелась на ноги і підняла догори маленький кулачок:

– А ти що тут робиш у моєму Замку, волохата мавпо?

Вона ж іще не вміла розрізняти довгомудів і думала, що Лукаш є одним із тих, хто виганяв її сьогодні з бібліотеки. Слуга Повелителя був тугодумом, коли йшлося про щось інше, аніж про речі, котрі можна поцупити, але порівняння з мавпою йому страшенно не подобалося. Так іноді називав довгомуда домовик Спрячик. Соню він не встиг розгледіти й вирішив, що це одна з відьом. Лукаш огризнувся:

– Відколи це Замок став твоїм? Ходи, розберемося з Повелителем. Він заборонив палити книжки.

– Палити книжки?! – вжахнулася Соня. – Та я швидше спалю нас обох, дурню!

Навіть Лукаш протверезів від цих слів. Він звертався до Повелителя з усіма питаннями, настільки глибоко його шанував, хоч часом щось і цупив з речей господаря, наприклад, потай палив сигари, котрі брав на письмовому столі. Щодо цього, то його дійсно можна було назвати мавпою, бо він мавпував Повелителя. Отож Лукаш вхопив Соню довжелезними руками й поволік туди, де відбувалось прослуховування жалібних голосків. Стонціуса він поважав куди менше, бо опирі непередбачувані, як і всі істоти з дуже гострими й білими зубами.

– Кого ти привів? – спитав Повелитель. – Звідки взялася ця особа? Хто її сюди пустив?

– Ми знайшли її в бібліотеці, – зацвірінькали молоденькі відьми. – Вона там жила.

– Вона нишпорила в книжках, – пояснив Лукаш.

Уздрівши сам цвіт нечистої сили, Соня розгубилась і стала міркувати, як їй виплутатись.

– Власне, я хотіла забрати особисті речі, зубну щітку, рушник. Це ж мій дім, чорт забирай! – не витерпіла вона.

– Прекрасно! – заусміхався Стронціус. – Вона стане нам у пригоді. Хай покаже нам вхід до Королівства, і ми її відпустимо.

– Якщо ви так поводитеся з книжками, ніхто вас не пустить до Королівства! – випалила Соня і додала нищівно: – Варвари!

- А хто каже, що ми туди хочемо? Я пишу книгу про Замок. А це, – вказав Стронціус на Повелителя, – мій науковий консультант, професор. А решта – молодші наукові