Читати книгу - "Співці зла, Марчін Швонковський"

будь-який злодій одразу ж кинувся б їх відчиняти – але навіщо злодієві бути в підвалі окупованої фортеці? Вони викликали кількох пікінерів з двору та використали імпровізований таран, щоб вибити двері. Шенк не дуже це втішав, але вважав, що обставини це виправдовують.

За дверима вони знайшли маленьку кімнатку, заповнену мотлохом. На підставці стояв багато оздоблений, гравірований пластинчастий обладунок з Мілана, який Ханов витяг чорт знає звідки. Він коштував цілий статок, як і кілька прикрашених шабель та шпаг, що стояли по кутках. На єдиному предметі меблів у кімнаті, столі, лежали якісь папери та кілька книг в позолочених палітурках, очевидно, вкрадених. Скрині, що стояли під стінами, також були наповнені вишуканим одягом, срібним посудом, гравірованою зброєю та іншими цінними речами. Все вказувало на те, що генерал мав свої інтереси і мав намір лобряче нажитися на всій цій справі.

Але кристала тут не було. Шенк вилаявся.

– Ну і що зараз? – спитав Кнапп.

– Збери дві сотні чоловіків. А потім ми перешукаємо цей замок камінь за каменем. І не чекай!

РОЗДІЛ XII

– Повертайте, милостива пані! Бамберг в облозі!

Як тільки вони побачили колону міщан, що втікали, і яких легко було впізнати як біженців за їхніми спакованими клунками, візками з меблями та надмірним хвилюванням, молоді князі зупинили одного з них – похмурого ремісника, який віз на запряженому ослом возі щось схоже на поспішно упаковану майстерню шорника.

– Що ви маєте на увазі, під облогою?– спитала Катаріна. – Хто її проводить?

– А я знаю? Прийшла армія, то ми і не питали.

Подальші допити інших втікачів не дали результатів – місто в облозі, тож вони тікають, і все. Катаріна махнула на це рукою, але відчула збентеження.

– Хто б хотів облягати моє місто? Шведи. Але вони не мали можливості мене наздогнати…

– Можливо, це якісь бунтівники? – припустив Крафт.

– Бамберг — це метрополія, – похитала головою дівчина .- У них не вистачить сил. У будь-якому разі, ви чули, це регулярна армія. А це створює для нас серйозну проблему, панове. Перед Вюрцбургом нам доведеться двічі перетнути Майн, хіба що ми обійдемо поворот, що дасть нам подвійну відстань, а на це немає часу. Мені потрібно якомога швидше дістатися до міста та підготувати його до оборони.

– Хіба немає жодної переправи вгору по річці?

– Наскільки мені відомо, жодної.

Брати замовкли, зніяковілі, бо в них закінчилися ідеї. Вони всі сховалися в тіні придорожньої тополі, щоб дівчина могла подумати, але вона не могла багато чого придумати з такою обмеженою інформацією. З порожньої посудини навіть Соломон не може нічого налити.

– Гаразд, послухайте, ми нічого не дізнаємося, стоячи так. Ходімо, давайте ближче розглянемо це військо.

Брати слухняно пришпорили коней, не коментуючи цього рішення. Рухатися в бік Бамберга не було проблемою – їм потрібно було лише попрямувати в протилежному напрямку до тих, хто тікав з міста, яких вони зустрічали дедалі менше з кожною годиною. Сонце палило, немов вугілля з розпаленого каміна, тому багато людей кидали свої речі в канави, не в змозі їх більше нести – а тут і там під придорожніми деревами сидів хтось, у кого не було сил йти далі. Їм і самим не було дуже вже приємно у незвично спекотну для травня погоду. На щастя, вони невдовзі потрапили до бамберзьких лісів, славних своєю дичиною, де спека спала. Довго вони більше не зустрічали втікачів, але коли нарешті з'явився помітно накульгуючий і погано одягнений городянин, Катаріна одразу ж зупинила його.

– Гей, ти! Де закінчується цей ліс?

– Де ж це має закінчуватися, перед містом? — прохрипів чоловік і зашкутильгав далі.

Катаріна багатозначно глянула на братів, але вони лише насупилися, явно не розуміючи, про що вона говорить.

– Подумайте про це, сироти, — роздратовано пирхнула дівчина. – Якщо ліс простягається аж до міста, ми нічого не побачимо, доки не ввійдемо на околиці фортеці, а там уже можуть бути війська. Нам слід знайти інший спосіб, – похитала вона головою.

– Може, між деревами?

– Нам не вдасться пробратися крізь ці хащі. – Дівчина оглянула стародавній ліс, що ріс узбіччям дороги, вкритий кущами та невеликими деревцями до грудей. - А якщо ми зійдемо, це виглядатиме підозріло. Тепер ми можемо хоча б зійти за мандруючих дворян.

– То що ж ми робимо?

– Я вас питаю, ескорт.

Знову їй відповіли здивованими поглядами.

Катарині зробилося трохи неприємно. Вона постійно забувала, що молоді князі фон Пфедельбахи були молодші за неї. Вона звикла до експертних, слушних порад Еркісії та Ханова, але тепер їй довелося приймати рішення самостійно, і вона зовсім не почувалася впевнено в цій ролі. Але чим довше вона про це думала, тим більше їй на думку не спадало нічого розумнішого, ніж відступити. Обложених міст можна було уникнути в кращому випадку. І на це не було часу.

– Гаразд, — нарешті сказала вона. – Ми спробуємо старий добрий метод Анрі Валуа.

– Що це означає?

– Будемо строїти з себе дурнів.

Дівчина коротко пояснила хлопцям свій план. Якою б не була армія, що облягала Бамберг, троє мандрівників не повинні були привертати її особливої ​​уваги. Цивільні особи були абсолютно зайвими під час облоги, тому патрулі зазвичай доставляли таких порушників до офіцера, який, переконавшись, що вони не прийшли шпигувати, відпускав їх. Не було сенсу годувати ще одного зайвого рота. Вона знала це, бо сама була свідком подібних сцен, коли вони безуспішно намагалися замкнути кільце облоги навколо Гейдельберга.

– А що, як вони подумають, що ми шпигуни? – стурбовано запитав Крафт.

– Ти коли-небудь бачив жінку-шпигуна? – Катаріна посміхнулася, згадавши про фон Найбор.

Такий сміливий план, очевидно, вимагав інкогніто, тому вона швидко вигадала правдоподібну історію — ту саму, яку використала колись, коли їхала до Лейдена, тобто видала себе за кандидатку на шлюб, — а потім наказала хлопцям кілька разів повторити фальшиві імена, щоб їх не переплутати. Таким чином підготувавшись, вони вирушили в дорогу. Не встигли вони проїхати й двох кілометрів, як почули попереду цокіт копит. За хвилину їх оточив приблизно з десяток кавалеристів. Катаріна одразу помітила, що на їхніх прапорах були баварські ромби, і насупилася, не розуміючи, чого Максиміліан міг хотіти від Бамберга, – але залишила ці роздуми на потім. І слушно, бо перш ніж хтось із них встиг заговорити, командир кіннотників, невисокий офіцер зі зламаним носом над величезними вусами, крикнув:

– Кого, чорт забирай, сюди несе? Представтеся!

– Я