Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Восьмий розділ, у якому горнятко із кавою стає у великій пригоді

кщо щось і мало б змушувати Павука забратися геть, Павук про це не знав. Радше навпаки, Павук чудово бавився собі, вдаючи Товстуна Чарлі. Йому так сподобалось бути Товстуном Чарлі, що він навіть дивувався, що не був ним раніше. То було набагато веселіше, ніж повна бочка мавпенят[1].

Найбільше в житті Чарлі Павуку подобалася Розі. Дотепер Павук сприймав жінок як щось більш чи менш взаємозамінне. Він не відрекомендовувався справжнім іменем, його адреси ставали недійсними вже через тиждень, а сім-картки він змінював як шкарпетки. Жінки були втішними і пречудовими декоративними аксесуарами, але на місце однієї завжди можна було знайти іншу; вони були мов тарілки з гуляшем на конвеєрній стрічці, і коли ти закінчував з однією, завжди можна було взяти наступну, а тоді додати сметанки.

Але Розі...

З Розі все було інакше.

Павук не міг сказати, що ж у ній було такого особливого. Він намагався це зрозуміти, але всі намагання зазнали поразки. Частково, напевне, справа була в тому, як він почувався поруч із нею: так ніби побачивши себе в її очах, він ставав набагато кращою людиною. Але то було тільки часткове пояснення.

Павуку подобалося, що Розі знала, де його можна знайти. Так йому було спокійніше. Його зворушували вигини її тіла, її бажання приносити у світ лише добро, її манера усміхатися. У Розі справді не було жоднісінького ґанджу, окрім вимушеної необхідності проводити якийсь час без неї — і, звісно, як він почав з'ясовувати, окрім матері Розі. Цього конкретного вечора, поки Чарлі був у аеропорту, десь за п'ять тисяч кілометрів звідси, в процесі пересадки до першого класу, Павук знаходився в домі матері Розі на Вімпол-стрит і пересвідчувався в тому на власній шкурі.

Павук звик, що може трохи підштовхнути реальність; лише трішечки, але цього завжди вистачало. Треба було просто показати реальності, хто тут головний, ось і все. Втім, Павуку ніколи не доводилось зустрічати людей, що так міцно вжились у свою реальність, як це зробила мама Розі.

— Хто це такий? — підозріливо спитала вона, забачивши Павука.

— Я — Товстун Чарлі Нансі, — повідомив він.

— Чому він це каже? — звернулась мама Розі до доньки. — Хто це такий?

— Я — Товстун Чарлі Нансі, ваш майбутній зять, і я вам дуже подобаюсь, — Павук додав певності в голосі.

Мама Розі завагалася й кліпнула, а тоді втупилась у нього.

— Може, ти й Товстун Чарлі, — мовила вона із сумнівом, — але ти мені не подобаєшся.

— Ну, було б непогано, якби я таки почав. Я винятково добре надаюся до того, щоб подобатись. Дуже мало кому так добре вдається подобатись, як мені. Тому, як сильно я можу подобатись, просто немає міри. Люди збираються докупи, щоб обговорити, як сильно я їм подобаюсь. У мене є кілька нагород, і навіть одна медаль від уряду маленької країни в Південній Америці, яку я отримав з нагоди того, що дуже подобаюсь людям, та і за свою загальну чудовість. Звісно, я її не ношу. Я тримаю свої медалі в шухляді зі шкарпетками.

Мати Розі пирхнула. Вона не дуже добре розуміла, що відбувається, але що б то не було, воно їй не подобалося. Дотепер їй здавалось, що вона розкусила Товстуна Чарлі. Вона зізналася собі, що, напевне, неправильно вчинила із самого початку: цілком імовірно, Розі не прикипіла б до Чарлі так сильно, якби пані Ноа після їхньої першої зустрічі так гучно не висловила свого невдоволення. Мати Розі сказала, що він невдаха, адже відчувала страх незгірш, ніж акули відчувають запах крові. Але переконати Розі покинути Чарлі їй не вдалося, тому тепер вона змінила стратегію. Тепер її тактика полягала в тому, щоб захопити якнайбільше контролю над плануванням весілля, зробити Чарлі якомога нещаснішим і з похмурим вдоволенням розмірковувати про статистику розлучень.

Нині ж відбувалося щось дивне, і їй це не подобалось. Товстун Чарлі більше не був великою вразливою істотою. Ця нова, гостра на язик персона збивала пані Ноа з пантелику.

Павуку ж, зі свого боку, належало добряче попрацювати.

Більшість людей дуже неуважні до інших. Але не мама Розі. Вона помічала все. Вона сьорбнула гарячої води з філіжанки з кістяної порцеляни. Пані Ноа розуміла, що цю сутичку вона програла, хоч і не могла пояснити, за що, власне, точилась битва. Тому наступного удару завдала із серйозніших позицій:

— Чарльзе, дорогий. Розкажи мені про свою кузину, Дейзі. Я хвилююся, що на весіллі буде надто мало членів твоєї родини. Тобі хотілося б, щоб на вечірці вона відігравала якусь важливішу роль?

— Про кого?

— Про Дейзі, — солодким тоном повторила Розина мама. — Та юна панна, яку я нещодавно зустріла в тебе вдома, коли вона вешталась там напівгола. Якщо, звісно, вона таки справді твоя кузина.

— Мамо! Якщо Чарлі каже, що вона його кузина...

— Хай говорить за себе, Розі, — і пані Ноа зробила ще ковток гарячої води.

— А, так, — озвався Павук. — Дейзі.

Він перемотав спогади до ночі вина, жінок і пісень: тоді він забрав найсимпатичнішу і найчарівнішу жінку до них додому, сказавши їй, що то була її власна ідея. Потім вона допомогла йому витягнути Товстуна Чарлі сходами. Того вечора Павук вже наситився увагою кількох інших жінок, а цю забрав додому десь із таких міркувань, як люди відкладають печивко на десерт за обідом. Але вдома Павук зрозумів, що вже не голодний. Ота жінка.

— Люба кузина Дейзі, — продовжив Павук без паузи, — впевнений, була б у захваті отримати запрошення на весілля, якби була в країні. На жаль, вона працює кур'єркою. Весь час мандрує. Одного дня вона тут, а іншого вже відвозить дуже таємні документи в Мурманськ.

— В тебе ж є її адреса? Чи номер?

— Можемо пошукати її з вами разом. Прочешемо земну кулю. Вона приїздить і їде геть.

— У такому разі, — мовила Розина мама тоном, із яким Александр Македонський віддавав би наказ розграбувати перське сільце, — гадаю, що наступного разу, коли вона буде в країні, тобі слід запросити її до нас. Мені вона здалася милою й гарненькою, і я певна, Розі