Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

Та доля вирішила інакше. До мого дому залишилось декілька метрів коли мене накрило хвилею чужих емоцій. Здавалось ще трохи і я втрачу свідомість. При пам'яті все ж таки залишилась, а від падіння мене врятувала вчасна підтримка.

- Ти як? – запитав мене Віткар міцно тримаючи за лікоть.

- Вже краще. А що ти тут робиш?

- Вистачило б й простого “дякую”. Взагалі то я тебе переслідував від самої крамниці. Мені не сподобався твій вигляд. Начебто щось дуже бентежило. А потім почала падати. Це так страта на тебе вплинула?

- Так. Навіть не знаю що гірше, фізичний біль відьом, чи відчуття поразки, що не встигли закінчити та стати настільки сильними, що це призвело б їх до безсмертя. А ще дивне задоволення від глядачів. Невже чужа смерть може нести радість?

- Ти настільки вже можеш відрізняти почуття?

- Інколи. Особливо коли вони такі гострі та…

Й замовкла. Бо побачила те, про що маю мовчати.

Три тіні демонів. Відьми померли, а їх господарі вижили.

- Назви своє ім'я, - звернувся до мене один з них. – Справжнє ім'я.

- Нащо воно вам?

- Ми подаруємо тобі велику силу.

- Дякую, але й своєї вистачає. Не знаю куди дівати.

- Ята, ти з ким розмовляєш? - запитав менталист, хлопець вочевидь не бачив демонів, хоча дивився в вірному напрямку.

- А буде ще більше, - продовжив демон, навіть не звернув увагу на блондина. – Ти лише уяви: увесь світ вклоняється тобі.

Я й уявила та одразу здригнулася від гидоти. Бути на вершині влади ніколи не хотілося. Це завжди зайві клопоти, ніякого вільного життя. Схоже ці демони не вміють вгадувати, чого дійсно потребує розумний.

- Йдіть геть! – голосно закричала я й розлютилася.

Сильно. Так що захотілося спалити цих “дарувальників”. Що й не відкладаючи зробила. Штовхнувши на землю Віткара прикрила його своїм тілом, щоб захистити від тієї прорви світла яку начарувала, щоб знищити демонів.

- Що за?…

- Цілий? – запитала я перебивши блондина.

- Так. А що це було? З ким ти розмовляла? Кого бачила?

- Вибач, але я не можу відповісти на ці запитання заради твоєї ж безпеки.

- Це Ліфост тобі наказав тримати язика?

- Майже. Ви знайомі? Звісно, ви ж обидва аристократи. Хоча б чути один про одного повинні. Благаю, не запитуй про те, на що все одно не дам відповіді. Я й так заплуталась.

- А пану ерлу розповіси про все.

- Повір, про те, що щойно відбулося, взагалі хочеться, щоб знало лише двоє. Але цьому було ще два свідки. Один буде мовчати, а от інший вже сам докладає своєму господарю.

Я розгубилася, бо дійсно не знала, що з цим робити далі. Добре, що Айвер бачив все сам, то в подробицях й розповість Ейсроку. Чи не добре? Потрібно з цим як найшвидше розібратися. Тому замість того, щоб піти до дому, я направилась до Вежі сподіваючись на зустріч з Німідором. Віктар пішов слідом. Заважати чи відмовляти не стала.

***

Ельф був на місці не сам, а в компанії з ерлом Генноргом та магістром Ванліром. Від несподіванки я знов розгубилася, бо в планах розповідати в присутності третьої особи не було.

- Потрібно поговорити на одинці, - звернулася я до ельфа, й той з кивнув головою в бік непомітної, на перший погляд, дверці, що вела з його кабінету.

- Що там в тебе? – запитав він коли ми зайшли до другої кімнати.

- Ті демони, що були пов’язані з відьмами, з’явилися до мене й запропонували договір.

На цей раз ельф від новин не втримав емоції, навіть його вухо смикнулося. Схоже я випередила з новинами Айвера.

- Вони з тобою спілкувалися? Несподівано. Адже обряд жерців повинен був вигнати назад в їх світ. Тобто вони залишились тут, й скоро буде ще три нові відьми.

- Невпевнена.

- Це як? Ти погодилась на їх умови? – запитуючи мене ельф зберігав спокій. Ніякого хвилювання, що я могла так поступити.

- І близько ні. Я добре розлютилася й звільнила трохи магії. Здається, я їх спалила своїм світлом.

- Сподіваюсь, що то так. Ти ж розумієш, що про це також нікому не розповідаєш?

- Так. Але цьому було два свідки, - про те, що це бачив ще Вальдегор вирішила промовчати. Новинам про вампіра, який дійсно існує, ще рано розповсюджуватись.

- Перший, це той юнак, з яким ти сюди заявилася. А другий хто?

- Один з людей ерла, Айвер.

- Айвер хлопець надійний. Мабуть, шукає господаря, щоб розповісти про те, що бачив.

- А нащо він за мною слідкував? – раптово дійшло до мене.

- Потім про це запитаю в Геннорга. На сьогодні все. Можеш йти додому та відпочити, кращий спосіб поповнити втрачену магію – це сон.

Я хотіла наголосити, що не багато й втратила, але не стала розповідати цю таємницю. Хай краще залишиться при мені. Одного разу це врятує мені життя - дупою відчуваю.

***

- Що ти собі дозволяєш, хлопчисько? – почули ми, щойно відкрили двері до кабінету, де залишились ерл та Віткар. Магістр за час розмови встиг піти.

- Нічого окрім правди, - відповів Атгрем.

- Що тут відбувається? – запитав ельф.

- Це особисте, - наголосив Ейсрок.

- Тоді, панове учні можуть бути вільними.

- Тоді ми підемо. До побачення, - попрощалась я, а Віткар лише похмуро промовчав, на що здавалось окрім мене ніхто не звернув увагу.

***

А вже вдома мені вдалося висловити все, що я думаю про чужі таємниці та змови. Про постійне спостереження вже від декількох осіб. Про демонів. Та те, що деякі намагаються мене використовувати наче пішака в шахах. Вальдегор, розуміючи що мій гнів спрямований не на нього, мовчки спостерігав як я пересуваюсь з кутка в куток кімнати погрозливо розмахуючи хвостом.

- От чого вони до мене причепилися? Чи я чимось відрізняюсь від інших потраплянців?

- Може того, що серед них більше немає драконів? – скориставшись тим, що я нарешті замовкла запитав вампір.

- Може.

- Ти вже нікого не хочеш вбити?

- Здається полегшало. Добре що Улла з Філлом з