Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Я шанувальник мистецтва, тож для мене велика честь вітати вас тут і надати шкільну актову залу для репетицій, поки ви не зможете скористатися вашим репетиційним приміщенням. Ох, які гарні костюми! — Ставши коло мене, директор Джиллс закляк: — Так-так-так… Десь я тебе вже бачив. Здається, ти — одна з тих завзятих дівчат із жабеням, чи як?　

Я вичавила з себе посмішку.　

— Так, директоре Джиллс, — мовила я.　

— Що ж, я вельми тішуся, що ти знайшла таке прекрасне хобі. Тепер тобі не стрелять у голову дурні затії, — він обдарував усіх сліпучою посмішкою. — Зичу всім успіху, чи як там у вас кажуть, хай щастить, постукаймо по дереву… — Директор Джиллс явно був у гуморі, він помахав нам ще раз і зник за дверима разом зі своїм візком: попрямував назустріч сонячним вихідним.　

Я провела його заздрісним оком. Зараз я залюбки помінялася б із ним місцями, навіть якщо для цього довелося б перетворитися на голомозька середніх літ у картатих штанях.　

— Одна з тих завзятих дівчат? — перепитав Ґідеон, спускаючись у старовинний підвал і допитливо зиркаючи на мене.　

Тим часом я, щосили зосередившись на своєму вбранні, підняла шурхотливі спідниці якнайвище, щоб не перечепитися і не впасти.　

— Ми з Леслі, моєю подругою, кілька років тому мусили підкинути дохле жабеня в тарілку нашій однокласниці. А директор Джиллс ніяк не забуде про ту пригоду.　

— Мусили підкинути жабеня в тарілку однокласниці?　

— Авжеж, — відповіла я і зверхньо глянула на нього. — З педагогічних міркувань іноді доводиться йти на такі вчинки, які шокують оточення.　

У підвалі, прямо під стіною з ретельно виведеною фразою Деґа «Маляр пише картину з тим-таки почуттям, з яким злочинець коїть злочин», навколо хронографа вже з’юрмилися всі «дійові особи»: Фальк де Віллерз, містер Марлі та доктор Вайт, який розкладав на столі медичні інструменти та бинти. Як добре, що хоч Джордано лишився в Темплі — він, либонь, досі стовбичить там біля входу, сплескуючи руками.　

Містер Джордж підморгнув мені.　

Мені щойно сяйнула чудова думка, — прошепотів він. — Якщо ти зненацька відчуєш, що не знаєш, що далі робити, просто зомлівай. У давнину жінки часто вмлівали: чи то через занадто туго затягнуті корсети, чи, може, через погане повітря, чи просто так було зручніше — ніхто не може сказати напевно.　Спробую запам’ятати, — сказала я і вже приготувалася скористатися порадою містера Джорджа. Та, як на те, Ґідеон, здавалося, розгадав мої наміри. Узявши мене за руку, він ледь помітно посміхнувся.　

Фальк де Віллерз розпакував хронограф, а коли покликав мене, я цілком віддалася долі, швиденько помолившись про те, щоб леді Бромптон передала рецепт фірмового пуншу своїй любій приятельці, вельмишановній леді Пімплботтом.　

Про бали я мала взагалі досить розпливчасті уявлення. А про бали минулих століть нічогісінько не знала й поготів. Тож нема нічого дивного, що після видіння тітки Медді та моїх сьогоднішніх снів я сподівалася побачити щось середнє між «Розвіяні вітром» та чарівними святами з «Марії-Антуанетти». Хоча чималий уривок мого сну був про те, як я раптом сильно стала скидатися на Кірстен Данст.　

Проте, перш ніж порівняти мої уявлення з реальністю, нам треба було вийти з підвалу (ох, як хотілося б вірити, що моїм литковим м’язам такі нескінченні спуски і підйоми сходами не надто зашкодять).　

Хоч як я критикувала дії Вартових, та цього разу я мусила визнати, що затіяли вони все дуже хитро. Фальк установив такий час нашого прибуття на хронографі, що ми з’явилися на балу за кілька годин по його початку.　

Мені немов гора з пліч спала, коли я зрозуміла, що зустріч із господарями будинку ми вже пропустили. Я взагалі боялася церемоніймейстера, як чорт хреста — він міг гупнути жезлом об підлогу і гучно оголосити наші несправжні імена. Або, ще гірше, сказав би правду: «Леді та джентльмени! — Гуп- гуп. — Ґідеон де Віллерз і Ґвендолін Шеферд, шахраї з двадцять першого століття. Зверніть увагу, корсет виготовлено не з китового вуса, а з високотехнологічного волокна! І до речі, ця парочка проникла в будинок через підвал!»　

Підвал цього разу трапився нам напрочуд темний, тож я мусила взяти Ґідеона за руку, інакше ні мені, ні моїй сукні навряд чи вдалося б вибратися звідти цілими й неушкодженими. Аж коло самого виходу з підвалу, там, де в нашій школі починався коридор, що вів до комп’ютерних класів, на стінах подекуди з’явилися смолоскипи, що мерехтливо палали.　

На вигляд це місце чимось нагадало мені низку комор, а якщо взяти до уваги тутешній собачий холод, то кращого складу для зберігання провізії годі й вигадувати. Я допитливо зазирнула у прочинені двері й остовпіла. Зроду ще не бачила стільки їжі в одному місці! Напевно, після балу планувалося щось таке як бенкет — на столі та долівці височіли незліченні тарілки, миски і величезні бочки, повні найрізноманітніших ласощів. Якісь із них порозкладали вельми вишукано, а посередині хилиталося прозоре желе. Я розгледіла силу-силенну м’ясних страв — як на мене, вони духмяніли аж занадто. Від надміру солодощів усіх форм і розмірів перехоплювало подих, а на одному з тортів пишався золотавий цукровий лебідь, що виглядав немов справжній.　

— Ой, глянь, вони забули остудити прикрасу! — прошепотіла я.　

Ґідеон повів мене далі.　

— Та це ж не прикраса — це справжній лебідь. Так звана «пожива для очей», — прошепотів він мені.　

Аж тут Ґідеон здригнувся, а я, правду кажучи, скрикнула.

Із-за дев’ятиярусного торта, прикрашеного двома несправжніми солов’ями, від стіни відокремилася темна постать, вихопила шпагу і тихо посунула до нас.　

Це був Ракоці, права рука графа. У наші дні він міг би заробити купу грошей за такий вихід у Павільйоні Кошмарів на якомусь атракціоні. Ракоці хрипко привітався.　

— Ходіть за мною, — прошепотів він.　

Поки я розганяла свій переляк, Ґідеон, не стримавшись, бовкнув:　

— Хіба ви не мали давно кинути нас за ґрати?　

Ракоці не вважав за потрібне відповідати на запитання Ґідеона, що мене геть не здивувало. Він був із тих людей, які просто не можуть припуститися помилки.　

Він мовчки витягнув із держака смолоскип, махнув нам і прослизнув у боковий перехід, який вів до великих сходів.　

Десь згори почулися звуки скрипки і гамір. За кілька кроків від сходів Ракоці наказав нам іти далі вдвох:　

— Я і мої люди наглядатимемо за вами з тіні. — І зник у темряві безшумно, мов гепард.　

— Здається, його не запросили, — спробувала пожартувати