Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Вибачте, — сказав він і прокашлявся. — Так, я маю намір доставити всю пошту. Якщо адресати кудись переїхали, ми спробуємо їх розшукати. Якщо вони померли, ми спробуємо доставити листи їхнім нащадкам. Пошту буде доставлено. Наша місія — доставити її, і ми це зробимо. А що ж іще ми можемо з нею зробити? Спалити? Викинути в річку? Відкрити й усе перечитати, аби виокремити важливе? Ні, ці листи нам довірено. Доставити їх — єдиний варіант. 

Шепіт майже припинився, тож він продовжив: 

— Крім того, нам потрібно більше місця. Поштамт відроджується! — він витягнув аркуша з марками. — Ось цим! 

Вона спантеличено роздивлялася. 

— Портретики Патриція?  

— Марки, панно Кріпслок. Одна з них, наклеєна на конверт, гарантує доставку листа в будь-яку точку міста. Це перші взірці, але вже завтра ми продаватимемо їх з нанесеним клеєм і перфорацією для зручності. Я маю намір зробити користування поштою зручним. Звісно, ми ще тільки шукаємо ґрунт під ногами, але незабаром у мої плани входитиме намір зробити так, щоб ми могли доставляти пошту в будь-яку точку світу.  

Сказати це було дурістю, але його язик випередив мозок. 

— А ви не забагато на себе берете, пане Губперук? — спитала вона. 

— Вибачте, брати на себе замало я не вмію, — відповів Мокр. 

— Я просто подумала, що ми ж тепер маємо семафорні вежі. 

— Вежі? — перепитав Мокр. — Насмілюся сказати, вони пречудові, коли вам потрібно дізнатися поточні оптові ціни на креветок у Ґеної. Але хіба можна передати семафором «З.П.Л.»? Хіба можна запечатати семаграму сповненим любові поцілунком? Хіба можна зронити на неї сльозу, відчувати її аромат, вкласти в неї засушену квітку? Лист — це дещо більше за просто повідомлення. І, в будь-якому разі, семаграми такі дорогі, що пересічна людина може вдатися до них хіба що за надзвичайних обставин: «ДІДО ВМЕР ПОХОРОН ВІВТ». Віддати денний заробіток за відправку семаграми, такої ж теплої та людяної, як кинутий в людину кинджал? А от листи — вони реальні. 

Він зупинився. Панна Кріпслок записувала, як божевільна, а раптова цікавість журналіста до ваших слів завжди непокоїть — особливо якщо ви схильні підозрювати, що ці ваші слова варті не більше за купу голубиного лайна. А якщо журналіст при цьому посміхається, все ще гірше. 

— Люди скаржаться, що семафори стають усе дорожчими, повільнішими і ненадійнішими, — сказала панна Кріпслок. — Що ви про це думаєте? 

— Я можу тільки сказати, що від сьогодні в нас працює листоноша, якому вісімнадцять тисяч років, — сказав Мокр. — Він так просто не зіпсується. 

— О, так. Ґолеми. Дехто вважає... 

— А як вас звати, панно Кріпслок? — перебив її Мокр. 

На мить жінка зашарілася. Потім сказала: 

— Сахариса. 

— Дякую. А я — Мокр. Тільки не смійтеся, будь ласка. Так-от, ґолеми... Ну от, ви таки смієтеся. 

— Просто закашлялася, чесно, — сказала репортерка, прикладаючи руку до горла і непереконливо кашляючи.  

— Тоді вибачте. Просто було трохи схоже на сміх. Сахарисо, мені потрібні листоноші, службовці, сортувальники пошти — мені потрібна сила-силенна людей. І пошта буде рухатися. Мені потрібні люди, які допоможуть її зрушити. Будь-які люди. О, Стенлі, дякую.  

Хлопець зайшов до кабінету з двома горнятками чаю, які ідеально не пасували одне одному. На першому намальовано було премиле кошеня, от тільки хаотичні зіткнення з іншим посудом в процесі миття вплинули на малюнок так, що створіння, видавалося, мало останню стадію сказу. Друге колись безтурботно повідомляло світові, що божевілля не є необхідною передумовою працевлаштування, але частина літер стерлася, і лишилося так: 

ДЛЯ РОБОТИ ТУТ БУТИ БОЖЕВІЛЬНИМ 

НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО, АЛЕ ЗАГАЛОМ КОРИСНО 

Стенлі делікатно поставив горнятка на стіл. Він усе робив делікатно. 

— Дякую, — повторив Мокр. — Е... можеш іти, Стенлі. Допоможи там сортувати пошту, гаразд? 

— У вестибюлі вампір, пане Губперук, — повідомив Стенлі. 

— Це Отто, — швидко втрутилася Сахариса. — Ви ж не... не проти вампірів, я думаю?  

— Агов, та якщо він має пару рук і вміє ходити, я його одразу на роботу візьму! 

— Він уже на роботі, — розсміялася Сахариса. — Це наш головний іконографіст. Наразі він знімає ваших людей у трудовому процесі. Ми б дуже хотіли і ваш знімок отримати. На першу шпальту. 

— Що? Ні! — скрикнув Мокр. — Ви що! Ні! 

— Він дуже вмілий іконографіст. 

— Та напевне, але... але... але... — почав Мокр, а в його голові саме собою лунало продовження: «...але не думаю, що навіть людина з талантом бути подібною до кожного другого перехожого лишиться невпізнаваною після появи її портрета в газеті». 

Те, що він вимовив вголос, звучало інакше: 

— Я не хотів би, щоб мене виокремлювали з когорти працелюбних людей і ґолемів, які повертають Поштамт до життя! Зрештою, в колективній діяльності немає місця для «я», еге ж? 

— Насправді, в «діяльності» є місце для «я»,[38] — сказала Сахариса. — Крім того, саме ви носите крилатого капелюха і золотий костюм. Нумо, пане Губперук! 

— Добре, добре, я щиро не хотів торкатися цієї теми, але іконографія суперечить моїй релігії, — сказав Мокр, який скористався часом подумати. — Нам заборонено з’являтися на будь-яких зображеннях. Розумієте, це забирає частинку душі. 

— І ви в це вірите? — здивувалася Сахариса. — Серйозно? 

— Гм, ні. Ні. Звичайно, ні. Не те щоб. Але... не можна ж ставитися до релігії як до меню в ресторації, правда ж? Я маю на увазі, не можна ж сказати: «Дайте, будь ласка, Царство Небесне та порцію Божественного Задуму, але молитов на колінах кладіть поменше, а Заборони на Зображення не треба зовсім, мене від неї роздуває». Тут або бізнес-ланч, або нічого, бо... бо інакше було б просто безглуздо.  

Панна Сахариса, нахиливши голову до плеча, дивилася на нього. 

— Ви ж працюєте на його високість, чи не так? — спитала вона. 

— Звичайно. Це ж державна служба. 

— І, гадаю, якби я спитала, ви запевнили б мене, що й раніше були клерком, нічого цікавого? 

— Саме так. 

— Хоча, можливо, вас і справді звати Мокр фон Губперук; не уявляю собі, щоб хтось узяв собі такий псевдонім. 

— Красно дякую! 

— У мене складається враження, що ви з’явилися невипадково, пане Губперук. Саме зараз із семафорними вежами виникає проблема на проблемі. Те, що вони скорочують і скорочують штати, погано пахне — як і те, що тих, хто лишається, змушують працювати до виснаження. І тут з’являєтеся ви, весь сповнений нових ідей. 

— Я серйозно, Сахарисо. Послухайте, нам уже передають нові листи!  

Мокр витягнув з кишені передані Шелягом листи і розгорнув їх віялом у руці. 

— Бачите, ось цей піде на Лялечки, цей — на Сонний Пагорб, а цей до... Сліпого Іо... 

— Він бог, — вказала співрозмовниця. — Тут можуть виникнути ускладнення. 

— Та ні, — жваво заперечив Мокр, пхаючи листи назад до кишені. — Ми доставлятимемо пошту і самим богам. Іо має в місті аж три храми. Це буде нескладно. 

«І ти забула про картинки, ура...» 

— У вас на все є відповідь, я бачу. Скажіть, пане Губперук, ви добре знайомі з історією цього місця? 

— Не надто. Я точно дуже хотів би знати, куди поділися люстри! 

— Ви не розмовляли з професором Пельцем? 

— А хто це? 

— Я дуже здивована. Він працює в Академії. І присвятив цьому місцю цілий розділ