Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Полліанна була прикро вражена і засмучена. Вперше вона почула від дорослого Джемі нарікання на свою фізичну ваду. Вона гарячково шукала належні слова для відповіді. Але перше ніж здобулась на якусь фразу, вираз обличчя Джемі змінився.

— Та це пусте! Забудьмо! Насправді, я не хотів про це згадувати! — весело вигукнув він. — До речі, навіть з точки зору нашої дитячої гри, я намолов купу дурниць. Насправді, я радий, що маю милиці. Вони набагато ліпші за інвалідне крісло.

— А твоя книга радощів, — ти й досі її ведеш? — несміливо запитала Полліанна.

— Ще б пак! У мене тепер ціла бібліотечка таких книжок. Вони всі у брунатних шкіряних палітурках… Всі, крім першої. Першою залишається старий нотатник, що подарував мені Джері.

— Джері? Я саме хотіла розпитати тебе про нього! — похопилась Полліанна. — Що з ним тепер?

— Він у Бостоні, і мова його так само сповнена яскравих слівець. Щоправда, нині він змушений іноді пом’якшувати свої вирази. Він так само займається газетами, але тепер він уже добуває новини, замість продавати їх. Він став репортером. Я зумів допомогти і йому, і матусі. Можеш собі уявити, як приємно мені було цим займатись! Матінка зараз у санаторії, лікується від ревматизму.

— Їй уже ліпше?

— Набагато. Невдовзі вона звідти виписується і повернеться до Джері, щоб займатись господарством. Джері господарство закинув, оскільки останнім часом надолужував недоліки своєї освіти. До речі, він дозволив мені допомагати йому тільки у формі позики. Він чітко обумовив це.

— Правильно! — схвально кивнула Полліанна. — Я б теж так вчинила на його місці. Неприємно бути перед кимось у боргу і не мати можливості відплатити. Я знаю, що це означає. Саме тому мені дуже хочеться нині якось віддячити тьоті Поллі після всього, що вона для мене зробила.

— Ти вже допомагаєш їй упродовж цього літа.

Полліанна наморщила чоло.

— Так, я утримую пансіон. Це одразу видно, варто на мене глянути, правда? — іронічно кинула вона, жестом обводячи навколо себе. — У жодної господині пансіону не було стільки розваг, як у мене… Але якби ти чув похмурі віщування тітоньки Поллі про те, які бувають пансіонери! — не утрималась вона від сміху.

— Що ж то були за віщування?

Полліанна рішуче похитала головою на знак заперечення.

— Цього я не можу розкрити. Конфіденційна інформація. Але… — вона замовкла на мить, щоб продовжити вже дещо сумнішим тоном. — Але так триватиме не завжди. Відпочивальники є тільки влітку, а мені треба щось також робити і взимку. Я вже про це думала. Напевне, я… писатиму повісті.

Джемі здивувався.

— Що ти робитимеш?

— Писатиму повісті. Щоб їх видавати за гроші. А чого ти дивуєшся? Багато хто так робить. Я в Німеччині знала двох дівчат, що писали оповідання.

— А ти вже пробувала щось писати? — запитав Джемі насторожено.

— Ні, ще не пробувала, — зізналась Полліанна. І, ніби захищаючись, додала: — Я ж кажу, що зараз на мені пансіон. Я не можу робити дві справи одночасно!

— Звісно, не можеш.

Вона глянула на нього трохи ображено.

— Ти гадаєш, я не зумію писати?

— Я такого не казав…

— Не казав, але я бачу з виразу твого обличчя! А я не розумію, чому б я не впоралась? Це ж не співи, де потрібен гарний голос, і не музика, де треба вміти грати на музичних інструментах.

— Я думаю, це трішечки схоже, — глухо відгукнувся Джемі, дивлячись кудись убік.

— Чого б то? Що ти маєш на увазі? Потрібна тільки ручка і папір. Оце й усе. Це не те саме, що вчитись грати на фортепіано чи на скрипці.

На мить запала тиша. Тоді пролунала відповідь Джемі. Голос його був так само приглушений, а погляд спрямований кудись у простір.

— Інструментом, яким ти наміряєшся оволодіти, Полліанно, є велика душа нашого світу. Вона видається мені найдивовижнішим інструментом з усіх, на яких можна навчитися грати. На кожен твій дотик, якщо навчишся вправно грати, ця душа, покірна твоїй волі, відгукнеться сміхом чи сльозами…

Полліанна захоплено зітхнула. В очах її заблищали сльози.

— Ох, Джемі, як гарно ти висловлюєш думки! Як завжди… Я ніколи не думала про це з такої точки зору. Але ти маєш слушність. І однаково я б хотіла цим займатись. Хоча, може, й справді у мене нічого не вийде. Але я читала оповідання і повісті у журналах і завжди думала, що могла б написати не гірше. Я страх як люблю розповідати історії! Я дуже люблю переповідати те, що чую від тебе. Але коли розповідаєш ти, я завжди сміюсь або плачу…

Джемі рвучко обернувся до неї.

— Мої розповіді справді змушують тебе плакати чи сміятись? — в його голосі відчувалось дивне хвилювання.

— Та звісно ж, Джемі. Ти сам знаєш. І ще раніше так бувало, коли ми зустрічались у Бостонському парку. Ніхто не вміє так розповідати, як ти, Джемі. Насправді, це тобі слід би писати повісті, а не мені. Слухай, а чому ти не пишеш? У тебе точно вийшло б, я знаю напевне!

Відповіді не було. Можливо, Джемі не чув запитання, бо саме намагався підкликати до себе бурундука, який пробігав кущами неподалік.

Такі приємні прогулянки з бесідами траплялись у Полліанни не тільки з Джемі, міс Керю і Седі. Нерідко її супутниками і співбесідниками бували Джиммі або Джон Пендлтони. Полліанна тепер переконалася, що вона раніше не знала справжнього Джона Пендлтона. Відколи вони влаштували табір коло гірського озера, від його колишньої понурості і мовчазності не лишилося навіть сліду. Він ходив лісом, купався в озері і рибалив з не меншим ентузіазмом, ніж його названий син Джиммі, виявляв при цьому не меншу енергійність. А вечорами, коло багаття, він не гірше за Джемі переповідав свої пригоди, кумедні і страхітливі, що випали на його долю під час подорожей у далекі краї.

— «У Сахарній пустелі», як говорила Ненсі, — сміючись казала Полліанна разом з рештою, умовляючи його розповісти ще якусь історію.

Але найбільше подобалось Полліанні, коли, залишившись із нею віч-на-віч, Джон Пендлтон розповідав дівчині про її матір, таку, якою він її знав і кохав у давно минулі часи. Його розповіді були водночас і радісними, і несподіваними для Полліанни. Ніколи раніше він не висловлювався так відверто про своє глибоке і безнадійне кохання. Напевне, Джон Пендлтон сам відчував здивування з цього приводу, оскільки одного разу він задумливо зізнався:

— Я сам не знаю, навіщо розмовляю про це з