Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

того випадку Полліанна стала уважніше придивлятися до Джемі, дбаючи про те, щоб інші не помітили її надмірної уваги. І дедалі частіше серце її стискалось від болю. Ще того вечора вона двічі бачила, як він зазнав поразки, намагаючись підняти якийсь вантаж. Одного разу то була заважка для нього коробка, іншим разом — складаний стіл. І обидва рази вона бачила, як він швидко озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не помітив його невдачі. Він дедалі більше втомлювався і, попри веселу усмішку, обличчя його зблідло і кривилося від болю.

«Як ми одразу про це не подумали? — подумки обурювалась Полліанна. — Де був наш розум, коли ми зважилися взяти його у таке місце? Ночувати у наметах — яке безглуздя! Він же на милицях! Як можна було про це не подумати, перше ніж ми вирішили сюди їхати?»

Десь за годину, коли всі, повечерявши, повсідались навколо багаття, Полліанна отримала відповідь на всі свої запитання. Коло яскравого вогнища, занурена у тепло і таємничі запахи, що долинали з лісу, вона знову була зачарована дивовижними розповідями Джемі і геть забула про його милиці.

Розділ 22. Супутники

Усі шестеро мали спільні інтереси і схожі смаки, завдяки чому згуртувались у веселу компанію. Здавалося, не буде кінця-краю приводам для радощів, які пропонував кожен черговий день. Серед таких приводів не на останньому місці були нові приязні стосунки, що складалися між учасниками походу.

Як висловився Джемі одного вечора, коли всі повсідались навколо багаття:

— Ви знаєте, отут, у лісі, ми пізнали одне одного за один тиждень ліпше, ніж могли б за цілий рік у місті.

— Я теж це відчуваю, — відгукнулася місіс Керю, не відводячи погляду від гіпнотичного вогню багаття. — Дивно, чому це так?

— Мені здається, у повітрі є щось особливе, — щасливо зітхнула Полліанна, — у небі, в лісі, в озері є щось таке… словом, щось особливе.

— Напевне, ти хочеш сказати: вся річ у тому, що ми тут відгороджені від решти світу? — припустила Седі Дін, не приєднуючись до загального сміху, яким товариство відреагувало на плутану фразу Полліанни.

Голос Седі ледь помітно тремтів.

— Тут усе справжнє, непідробне. Тому ми теж маємо нагоду виявити все, що в нас є справжнього і непідробного… показати себе з іншого боку. У місті ж нас оцінює світ, у якому все визначається багатством чи бідністю, впливовістю чи скромністю людини, а не тим, чим вона є насправді.

— Пхе! — дещо зневажливо відгукнувся Джиммі. — Дуже гарно сказано, але справжню причину підказує здоровий глузд: тут просто немає пліткарів, що сидять на своїх ґанках, обговорюючи кожен наш крок і розмірковуючи між собою, куди ми йдемо, навіщо і чи надовго.

— Джиммі, ти завжди відкидаєш поезію! — сміючись дорікнула йому Полліанна.

— То особливість мого фаху, — зазначив Джиммі. — Як би я зводив мости і греблі, якби замість річки бачив поезію?

— Звісно, це неможливо, Пендлтоне! Міст важливіший за річки, а надто — за поезію. Завжди саме так, — заявив Джемі тоном, який змусив усіх замовкнути.

Мовчання перервала Седі Дін, весело докинувши:

— Пхе! А я б воліла бачити природний водоспад замість греблі. Вони тільки псують краєвиди!

Усі засміялись, і напруження спало. Тоді підвелася місіс Керю:

— Час укладатися! Сувора гувернантка каже дітям: «Спати час!».

Бажаючи одне одному доброї ночі, усі розійшлися.

Так минали вечори, так минали дні. Полліанна була задоволена тим, як спливає час, а найбільше її приваблювала радість дружнього спілкування. Стиль спілкування дещо відрізнявся в залежності від конкретних осіб, але воно завжди було щирим. Седі Дін вона розпитувала про гуртожиток молодих робітниць і про неймовірну роботу, яку провадить там місіс Керю. Вони також згадували давні часи, коли Седі змушена була продавати стрічки і банти, і те, що зробила для неї місіс Керю. Полліанна також дізналась дещо про літніх батьків Седі, що залишились у її рідному містечку, про те, яку радість відчуває Седі від того, що вони можуть пишатись її новим становищем.

— Але насправді почалося все саме з тебе! — зізналась одного разу Седі.

Полліанна заперечно похитала головою.

— Аж ніяк! Все, що сталося, то завдяки місіс Керю!

З самою місіс Керю Полліанна теж розмовляла про гуртожиток для дівчат, що працюють, і про інші плани стосовно таких дівчат. Одного разу, коли вони прогулювались у передвечірні години, місіс Керю раптом заговорила про себе і про зміну своїх поглядів на життя. Точнісінько так, як Седі, схвильованим тоном вона сказала:

— А почалося все саме з тебе, Полліанно…

І точнісінько, як у випадку з Седі, Полліанна не бажала слухати компліменти, а натомість заговорила про Джемі і про те, як він змінив життя місіс Керю.

— Джемі просто диво… — з ніжністю підтвердила місіс Керю. — Я його люблю, наче рідного сина. Він мені не був би дорожчий навіть якби справді був би сином моєї сестри.

— Отже, ви не вважаєте, що він той самий Джемі?

— Не знаю. Ми не змогли з’ясувати точніше. Іноді я майже впевнена, що це він. А тоді у мене знову виникають сумніви. Але сам він, мій славний хлопчик, вірить у те, що він мій племінник Джемі. Одне можна сказати напевне: він юнак гарного походження. З його талантами і розумом він не схожий на звичайного безпритульного. Інакше він не сприймав би так легко виховання і освіту, що йому надаються.

— Безперечно, — кивнула Полліанна. — А якщо ви так глибоко його любите, то чи має значення, той самий він Джемі чи не той?

Місіс Керю завагалася. В очах її промайнуло щось від давньої туги.

— Так, коли це стосується його самого, — зітхнула вона нарешті. — Але іноді я замислююсь: якщо він не той самий, не наш Джемі, то де нині Джемі Кент? Чи він здоровий? Чи він щасливий? Чи любить його хто-небудь? А коли я починаю про це думати, Полліанно, я місця собі не знаходжу! Мені здається, я віддала б усе… все, що маю на цьому світі, аби тільки знати напевне, що цей юнак — справді Джемі Кент.

Полліанна часто згадувала цю розмову, спілкуючись із Джемі. Той був цілковито переконаний, що він племінник місіс Керю.

— Я просто відчуваю, що це саме так, — зізнався він якось Полліанні. — Я вірю, що я Джемі Кент. Я так давно у це вірю, що, якби з’ясувалося зворотне, я не зміг би цього витримати! Місіс Керю так багато зробила для мене… І якщо тільки уявити, що, врешті-решт, я виявився б чужим…

— Джемі, але вона тебе любить!

— Я знаю. І від цього я страждав би іще більше. Хіба ти сама не розумієш? Від того, що вона б страждала. Адже їй так хочеться, щоб я був тим самим Джемі! Я знаю, що їй