Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Перед тим, як вийти у двері, Юлія затрималась на хвильку, нахилилася до Анжели й ледь чутно прошепотіла їй на вухо:

— Моя вам порада — негайно виженіть співмешканця та кидайте пити.

— Я не п’ю! — обурилася жінка.

Інспекторка скрушно зітхнула: «всі вони так кажуть».

— Якщо ви цього не зробите, дітей заберуть. Тоді вже буде запізно щось робити.

Анжела мовчала, хоча й кортіло накинутися на цю привітну дівчину з кулаками. Ніхто не має права називати її алкоголічкою та вказувати, що вона робить не так!

— Розумію, це непросто, — додала перевіряльниця, — але ви маєте змінити ситуацію. Я щодня бачу, як батьки руйнують життя власних дітей. Гадаєте, їм у притулках добре? Лише якийсь десяток сиріт вдається прилаштувати у нові родини, решта залишається в інтернатах. Та й рідна мати — завжди краща, ніж найтурботливіша мачуха.

Вона торкнулася руки Анжели, легенько стиснула її, доброзичливо попрощалася.

Щойно за Юлею зачинилися двері, в передпокої з’явилася заплакана Леся.

— Мам, нас заберуть до інтернату?

— Не заберуть, — відповіла Анжела й пригорнула доньку до себе.

Розділ 34

Гричак вимагав, аби затриманого відпустили. Назар стояв на своєму, адже алібі Топольного висіло на шмарклях — його підтвердила лише коханка, ще одна сусідка на поверсі бачила чоловіка лише вдень. Добряче посперечавшись, підполковник дозволив потримати підозрюваного до кінця наступного дня.

Усі зусилля підрозділу кинули на пошуки сина Топольного. Частина команди розшукувала друзів та знайомих Григорія, інші оперативники опитували працівників міської лікарні на Матейки, вивчали записи камер відеоспостереження. Назар очолив команду, яка займалася лікарнею.

Михайла Топольного допитали ще раз, тепер у присутності підполковника й державного адвоката, котрого надали на прохання затриманого. Він знову все заперечував і запевняв, що син поїхав з друзями за місто ще минулого тижня, саме в середу. Про те, що Григорій у лікарні, Михайло начебто не знав, як і не здогадувався, що за люди товклися в синовій квартирі у четвер. Назар йому не вірив. Може, цей чоловік і не вбивав Піскуна та Бакірову, але він точно щось приховував — брехню старший слідчий чув за версту.

Зрештою поліцейські відвели Топольного до камери й пообіцяли адвокатові, що відпустять його клієнта за кілька годин. Законні підстави потримати цього суб’єкта вони все ж мали. У лікарні пощастило — головний лікар люб’язно виділив конференц-залу й усіляко сприяв у слідчих діях, а у фойє висіла камера з непоганою якістю зйомки. Два молодші оперативники опитували медсестер, лікарів та санітарів, які працювали з неділі по середу. Назар засів у кімнаті охорони передивитися записи. Йому допомагав охоронник — літній чоловік у запраному чорному однострої — та Віталій Вівчарик з обласного управління.

Кімната була доволі тісною. Чотири глухі стіни, хиткий стіл зі стареньким комп’ютером, на екран якого виводилося кольорове зображення з усіх камер. Одна стежила за вхідним коридором приймального відділення, інша знімала хол центрального корпусу, третя слугувала для огляду частини коридору біля кабінету головного лікаря.

— Можете показати нам учорашні записи? — звернувся Назар до охоронця.

— Звісно, — відповів той сухим прокуреним голосом. — З котрої години і яка саме камера вас цікавить?

Назар зазирнув до списаного аркуша зі свого блокнота, куди ретельно занотував часову хронологію. За словами головного лікаря, о 08:00 Григорію поставили крапельницю; о 10:30 — лікарський обхід; далі санітарка принесла йому до палати обід о 13:00, а вже о 15:30, коли медсестра мала супроводити хворого на ультразвукове обстеження, він зник.

— Давайте від учора десь з 13:30, камера у вестибюлі.

Охоронець кивнув, провів курсором по екрану, клацнув кнопкою.

За хвилину зображення з камери розтягнулося на весь монітор, а дата й час у кутику свідчили, що зйомка ведеться в обідній час учорашнього дня. Поліцейські підсунулися ближче.

Спочатку не відбувалося нічого цікавого — якісь люди просто заходили й виходили. Пацієнти, родичі, медперсонал. Десь о чотирнадцятій приїхав бус із пральні, й високий чоловік в уніформі приволік кілька величезних вузлів з випраною постільною білизною та забрав у старшої санітарки такі ж громіздкі клунки з брудною. А тоді Назар побачив те, що змусило його напружитися: крізь центральний вхід зайшли два суб’єкти. Слідчий прикипів поглядом до екрану, спостерігаючи, як двоє хлопців швидким кроком минають фойє й підіймаються нагору сходами, зникаючи з поля зору.

— Хтось знайомий? — Вівчарик помітив неспокій старшого оперуповноваженого.

Той ковтнув слину й відмахнувся, продовжуючи спостереження.

— Перемотати ще раз? — поцікавився охоронець.

— Ні-ні, дивимося далі, — відповів Назар.

Але в його думках усе вже перемотувалося — один хлопець-підліток у джинсовій куртці тримається ледь позаду, інший — високий, у чорній кофті з накинутим на голову каптуром сміливо крокує попереду, уважно роззираючись довкола. А тоді той, вищий, повертає голову в бік камери... Назар не розрізняв більше нічого перед собою. В голові застигло лише те напружене обличчя... обличчя його сина.

«Якого біса ти забув у цій лікарні?»

Розділ 35

Усе котилося під три чорти. Діма ледь тримався, хоч насамперед хотілося — втікати. Поліція провела обшук на «хаті», наступного ж дня заарештували батька Гоші. Хіба можна бути спокійним за таких обставин? Але Кінь тримався добре, тож Дімі не хотілося мати вигляд якогось сцикла поряд із другом.

Учора ввечері вони зустрілися з Валіком — двоюрідним братом Гоші. Той розповів, що поліція перевернула у квартирі все догори дриґом, але чи щось знайшла — невідомо. Також Валік сказав, що Гоші вже краще, тож наступного дня хлопці влаштували йому втечу з лікарні. А після того, як Валік відвіз брата в надійне місце, хлопці вирішити розійтися та повернутися до звичного життя, так би мовити — залягти на дно. Діма навіть не здогадувався, що чекає на нього попереду...

У четвер надвечір, коли він повертався додому, несподівано зіпсувалася погода. Прозорі сутінки раптово загусли й обважніли темрявою, зірвався крижаний вітер, який ганяв пожовкле листя, шарпав бляшані дашки й рипуче гілляччя, а на брудний асфальт пустився дощ зі снігом. Діма втягнув голову у плечі, запхав руки до кишень джинсівки, проте зігріти їх не вдавалося. Щойно переступивши поріг дому, пішов заварювати собі гарячий чай.

Мама була засмучена. Він одразу це помітив — сиділа мовчки і курила, відвернувшись до вікна, навіть не повернула голови привітатися. Та й атмосфера вдома видалася йому вельми дивною. У кімнатах