Читати книгу - "Повернути себе. Том 0. Передісторія, Олександр Шаравар"

     Сповільнившись, я прилаштувався за дівчиною і став повільно рухатися в тому ж напрямку. Через кілька секунд почулися крики болю і чавкаючий звук, як виявилося Хор, ясна річ, це не його справжнє ім'я, вибіг у коридор і метнув свою гравітаційну гидоту в мене, але вона влучила в інших людей. Тепер там лежала каша з кількох десятків людей.

      Червоноволосий побачивши, що він промахнувся, жбурнув у мене її знову. Хоч швидкість польоту і була висока, але я цілком міг від неї ухилитися, але в такому разі постраждала б дівчина, яка йшла попереду мене і зараз розвернулася побачити причину криків у коридорі.

     Тож ще сильніше хлюпнувши енергії в щупальця, що досі обплітали мої ноги, я метнувся вперед і збив з ніг дівчину, обхопивши її, я перекотився вбік. І знову псионічна гидота Хора влучила в натовп. На нас лише бризнуло кров'ю від розірваних тіл.

    —  Біжимо,- крикнув я і схопившись на ноги підхопив за руку дівчину. Та, не дуже розуміючи, що відбувається, вирішила не опиратися мені і схопилася слідом за мною. -- Де тут можна загубитися швидко?

    —  У порту,- відповіла дівчина і вирвалася вперед, уже вона мене тягла у відомому їй напрямку. - Там можна стрибнути в будь-який шатл, що відлітає, кожних секунд сорок хоч один та відлітає.

    —  Тоді поспішимо, - погодився я і побіг за своєю провідницею. Дивлячись на те, як вона спокійно прийняла цю ситуацію, я здогадався, що вона не проста. Звичайна дівчина б на її місці впала б в істерику, ця ж зорієнтувалася досить швидко і навіть запропонувала вихід.

     Дорогою до порту нам довелося ще кілька разів ухилятися, але, на щастя, невдовзі за нами спрацювала система безпеки, і відсік із Хором від нас відгородився від нас стулками воріт. Ми вже навіть розслабилися, але побачили як починають спотворюватися обриси воріт, а тому знову побігли.

   На щастя, ми опинилися вже в порту, а тому змогли швидко стрибнути на найближчий шатл, який попри сигнал тривоги продовжував приймати пасажирів. Мушу зазначити, що до шатлів зараз метнувся весь народ. Тож нам добряче довелося розштовхувати людей перш ніж змогли проникнути на борт.

     —  А тепер я чекаю розповіді про те, у що вляпалася через тебе, - суворо вимовила вона, коли шатл закрив шлюз і почав злітати.

    —  За мною женеться божевільний псион,- коротко вимовив я, посміхнувшись. Я вже не міг триматися на ногах, у безпеці організм вирішив розслабиться. За кілька секунд я повис на своїй новій знайомій, не в силах утриматися.

    —  Бачу, що псіон, причому високого рангу,- відповіла вона,- Дивлюся, ти вже не тримаєшся на ногах,- вимовила вона, а я втратив свідомість. Щось не подобається мені, що останнім часом я часто втрачаю свідомість.

      Цього разу моє пробудження було не дуже хорошим. Мене терзав сильний головний біль.  Але хоч цього разу я прокинувся в ліжку під теплою ковдрою. Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю в якійсь житловій кімнаті, і судячи з косметичного столика, ця кімната була дівоча.

      Нейромережа так само була недоступна, час на віртуальному робочому столі показував, що минуло лише годин шість від того моменту, як я втік від того псиона. Хто він я точно не знав, але те, що людина він небезпечна, це точно. 

    Обмацавши потилицю я нарешті знайшов те, що мені заважало користуватися нейромережею. Там у головному конекторі стояв блокіратор, точно такий самий, як і ми використовували на Мгбанзі.

      Не думав, що опинюся в ньому. Невіс і Троді стверджували, що подібна гидота дуже рідкісна і зустріти її звичайній людині на своєму шляху дуже малоймовірно, але я вже двічі з нею зустрівся, коли встановлювали його на Мгбангу, і зараз на своїй голові.

      Видаляти блокіратор за допомогою своєї здатності я не хотів. Наскільки я пам'ятаю, там безліч алгоритмів проти неправомірного зняття. І без пароля або спеціального майстер ключа зняти блокіратор дуже небезпечно, він міг випалити всю нейромережу, причому так, що нову вже ніяк не встановити.

      Скинувши ковдру, я сів на ліжку й оглянув своє тіло. Нічого не вказувало на те, що ще менше ніж півдня тому я тікав від оскаженілого псиона. Неужели він вважав, що я буду просто так чекати своєї смерті і не спробую вибратися. 

    Хоча якби я був псионом навченим, то навіть замислився б над таким варіантом, судячи з усього, в корпусі, з якого втік Хор, навчають, як померти і в наступному житті прокинутися. Ну це якщо вірити його словам.

    А тому просто покинути станцію таким чином було б цілком прийнятно. Через тридцять років навряд чи сьогоднішні проблеми хоч якось заважатимуть переродженому псиону.

     —  Что красунчик, дивишся, чи нічого не загубив? -- єхидно вимовила моя нова знайома, яка щойно зайшла до кімнати. —  Можу сказати, що не загубив, я ретельно перевірила, -- уїдливо вимовила вона.

    —  Спасибі, що не кинула мене, - зніяковівши від її слів, я закутався до пояса в ковдру.

    —  Ти ж як ніяк врятував мені життя, - почала відповідати вона, - Хоч і наразив його на небезпеку знову ж таки ти.

  --Давай познайомимося, -- зніяковівши ще більше від згадки того, що я підставив дівчину, - Мене звуть Льо Ха.

   —  Меня Ліка, а про тебе я знаю вже,- почала говорити вона,- У місцевій мережі тебе оголошено в розшук, за твою голову обіцяють мільйон кредитів. Що ти зробив такого? -- запитала вона в мене.

   —  Нічого просто втік від цього психа, він хотів мене вбити,- відповів я Ліці.

    —   Гаразд, не хочеш говорити, не кажи, - трохи образилася вона, - У шафі стандартний комбінезон пустотника, не новий, але в робочому стані. З настанням ночі можеш валити на всі чотири сторони. Із блокуванням допомогти не можу, на станції майстер ключ є тільки у Вогана, а тобі нічим його зацікавити, щоб він дав скористатися ним.

    —   А в тебе є? - запитав я в надії.

    —   У мене є, але для чого мені це робити? - запитала вона.