Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— А це тут до чого? — каже вона. — Чому б якась адекватна церква захотіла самоізолюватися?

— Бен каже, вони прийшли в цей світ за простішим житям, каже, шо були навіть суперечки на початку, аби знищити ядерні генератори.

Вона потирає ноги і дивиться на мене, а в дірці в дахові появляються зірки.

— Мої мама і тато були в такому захопленні, — каже вона. — Абсолютно новий світ, новий початок, всі ці плани на мир і щастя… — І вона замовкає.

— Вибач, шо то насправді не так, — кажу я.

Вона опускає погляд на ноги.

— Ти не проти будеш трошки постояти надворі, доки я засну?

— Так, — кажу я. — Без проблем.

Я беру свій рюкзак і йду на галявину, де колись були передні двері. Манчі встає з того місця, де він вже був скулився, і йде за мною. Коли я сідаю, він знову скулюється біля моїх ніг і засинає, щасливо попукуючи і по-собачому зітхаючи. Легко бути псом.

Я дивлюся як піднімаються місяці, зорі йдуть за ними, ті самі зорі й місяці, шо і в Прентісстауні, ті самі й тут, за краєм світу. Знову дістаю книжку, олив’яна обкладинка відсвічує в місячному світлі. Я перегортаю сторінки.

Я думаю, чи хотіла моя мама приземлятися тут, чи в її голові був лише мир, добра надія і вічне блаженство.

Я думаю, чи знайшла вона їх перед смертю.

Відцього в мене в грудях так важко, шо я кладу книжку назад до рюкзака і схиляю голову на дошки млина. Я слухаю, як пропливає річка, як листя шурхотить само до себе у кількох деревах, які стоять біля нас, і я дивлюся на тіні далеких горбів на горизонті і на неспокійні ліси на них.

Я зачекаю пару хвилин, тоді піду всередину і переконаюся шо з Віолою всьо добре.

А далі я чую як вона мене будить, минуло вже чорті-скільки годин, і в моїй голові сама каша, аж я чую як вона каже:

— Шум, Тодде, я чую Шум.

Я на ногах іще до того як встигаю прокинутися, заспокоюю Віолу, а розгублений Манчі шось скаржиться. Вони затихають і я наставляю вухо в ніч.

Шепіт шепіт шепіт чується, ніби вітерець шепіт шепіт шепіт без слів і дуже далеко, грозова хмара за горою шепіт шепіт шепіт.

— Треба йти, — кажу я, тягнучись до рюкзака.

— Це армія? — питає Віола і біжить до дверей млина по свою торбу.

— Армія! — гавкає Манчі.

— Не знаю, — кажу я. — Певно.

— Це може бути наступне поселення? — Віола вертається з торбою на плечах. — Ми ж не можемо бути далеко від нього.

— Тоді чого ми його не чули, коли тільки прийшли сюди?

— Чорт, — вона закушує губу.

— Так, — кажу я. — Чорт.

Такшо друга ніч після Дальнього Кута минає таксамо як перша, біг у темноті, використання ліхтариків тільки коли інакше нема як, пробую не думати. Лише перед сходом сонця річка звертає з рівнин у ще одну маленьку долинку, типу тої, шо біля Дальнього Кута, і тута стопудово є ті Яскраві Маяки, чи як їх там, такшо мабуть на цій дорозі реально живуть люди.

У них теж є сад, і поля пшениці, хотя воно все далеко не таке доглянуте як у Дальньому Куті. На щастя для нас, основна частина містечка на горбі, і через нього вроді як проходить більша дорога, може, ліва розвилка, і там п’ять чи шість будівель, більшості з яких не пошкодить трохи фарби. Нище на тій грунтовій дорозі, котра йде попри річку, видно лише човни і поточені червою причали і доки і шо там ще будують біля живої річки.

Не можна просити нікого про допомогу. Навіть якшо нам допоможуть, за нами йде армія, нє? Ми маємо їх попередити, але шо коли вони більше похожі на Метью Лайла, а не на Гільді? І шо коли ми їх попередимо — і приведемо армію просто до них, бо ми будем у всіхньому Шумі? І шо коли поселеня знає, шо армія йде через нас і вони вирішать видати нас їм?

Але вони заслуговують того аби їх попередити, нє?

Але шо коли через це ми будемо в небезпеці?

Бачите? І яка тута правильна відповідь?

Такшо ми прослизаємо через поселеня як злодії, перебігаємо з доку в док, ховаємось, аби нас не побачили з містечка на горбі, чекаємо так тихо, як лише можемо, бачимо як худа жінка заносить кошик до курника, шо стоїть під деревами. Поселеня достатньо маленьке, аби ми через нього прослизнули ще до того, як сонце повністю зійде, і ми вже вийшли з іншого боку, і вернулися на дорогу, ніби його ніколи не існувало, ніби цього ніколи не ставалося, навіть із нами.

— От і минуло наступне поселення, — шепоче Віола, коли ми оглядаємось назад нас і дивимося, як воно зникає за поворотом. — Так ми й не дізнаємось, як воно насправді називається.

— І зараз ми реально не знаємо, шо дальше, — шепочу я у відповідь.

— Треба йти, доки не прийдемо до Притулку.

— А тоді шо?

На це вона нічо не каже.

— Багато ж ми надії на це покладаємо, — кажу я.

— Має ж бути щось, Тодде, — каже вона, хмурячи лице. — Там же має бути щось.

Я секунду мовчу, а тоді кажу:

— Певно, побачимо.

І так починається наступний ранок. Два рази на дорозі ми бачимо чоловіків з фірами, в яких запряжені коні. Обидва рази ми ховаємся в хащі, Віола рукою закриває морду Манчі, а я пробую робити свій Шум непрентісстаунським, аж доки вони не проходять.

Години йдуть, і нічо особливо не міняється. Ми більше не чуємо шепотіня армії, якшо це взагалі була армія, але ж немає ніякого сенсу то перевіряти, нє? Ранок знову перетворюється на день, і ми бачимо поселеня, яке стоїть високо на дальньому пагорбі. Ми самі виходимо на невисокий пагорб, річка лишається трохи в стороні, хоть ми й бачимо, як вона там далі розливається, ніби десь там починається рівнина, яку нам треба перейти.

Віола на хвилину наводить свої бінокулі на поселеня, тоді передає їх мені. На цей раз там десять чи п’ятнацять будинків, але навіть з віцтані вони здаються опшарпаними і старими.

— Я не розумію, — каже Віола. — За стандартним протоколом розселення, етап натурального господарювання уже давно мав би закінчитися. Тут очевидно є торгівля, то чому все таке вбите?

— Ти не так і багато знаєш про житя поселенців, правда? — кажу я, лише трошки повагавшись.

Вона стискає губи.

— Це шкільна програма. Я вчилася будувати успішні колонії, відколи мені було п’ять.

— Школа — це тобі не житя.

— Хіба? — її брови насмішливо піднімаються.

— Шо я тобі казав раніше? — відповідаю я. — Дехто з нас був задуже занятий виживаням і не мав часу вивчати шось про натурне господарюваня.

— Натуральне.

— Та пофіг, — я заставляю себе знову піти по стежці.

Віола бреде за мною.

— Доведеться вас дечого навчити, коли мої кораблі прилетять, — каже вона. — Це вже точно.

— А ми, зачухані дикуни, від