Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Але ми йдемо, цілий наступний ранок. Дорога далі йде попри річку, як ми й надіялися, і земля біля нас починає рівнішати, великі природні трав’яні рівнини тягнуться до низьких горбів і вищих горбів там далі, і, принаймі на півночі, далі до гір.

Але то всьо дике. Нема парканів, нема полів збіжжя, нема поселень чи людей, тільки сама курна дорога. І це з одного боку добре а з іншого боку дивно.

Якшо Новий Світ не стерся з лиця землі, то де всі?

— Ти думаєш, це нормально? — кажу я, коли ми заходимо за ще один пилючний поворот дороги, на якій далі нема більше нічо крім пилючних поворотів. — Думаєш, ми тудою йдемо?

Віола видихає задумане повітря.

— Як казав мій тато, «можна йти тільки вперед, Ві, тільки далі і вгору».

— Можна йти тільки вперед, — повторяю я.

— Далі і вгору, — каже вона.

— Який він був? — питаю я. — Твій тато?

Вона опускає очі на дорогу і збоку я бачу на її лиці напівусмішку.

— Від нього пахло свіжим хлібом, — каже вона, а тоді йде вперед і вже нічо не каже.

Ранок зміняється днем, і все так само. Ми спішимо коли можемо, швидко йдемо коли не можемо спішити, і відпочиваємо тільки коли більше не витримуємо. Річка лишається рівною і плавною, як і коричнево-зелена земля навколо. Високо-високо літають польові луні, ширяють і шукають здобич, але на цьому ознаки житя кінчаються.

— Це просто порожня планета, — каже Віола, коли ми стаємо на швидкий перекус і спираємось на якісь камені, з яких відкривається вид на природну греблю.

— Та ні, доста повна, — кажу я, пережовуючи сир. — Повір мені.

— Я тобі вірю. Просто кажу, що розумію, чому люди хотіли тут поселитися. Багато родючої землі, багато потенціалу для людей, котрі хочуть почати нове життя.

Я жую.

— Люди помиляються.

Вона потирає шию і дивиться на Манчі, котрий нюшкує скраю греблі, певно, винюхуючи ткачиків, шо живуть десь там унизу.

— Чому ви тут стаєте чоловіками в тринадцять? — питає вона.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Шо?

— Та нотатка, — каже вона. — Містечко чекає, доки останній хлопчик стане чоловіком, — вона дивиться на мене. — Нащо чекати?

— Так завжди велося в Новому Світі. Певно, шось із Писаня. Аарон завжди розводився, шо то символізує дату, коли ти куштуєш із Дерева Пізнаня і переходиш від невиності до гріха.

Вона чудно дивиться на мене.

— Звучить якось надумано.

Я знизую плечима.

— Бен завжди казав, шо насправді це тогошо маленька групка людей на ізольованій планеті потребує так багато дорослих, як лише можна, такшо в тринацять у тебе появляються перші реальні обов’язки, — я кидаю випадкового камінця в річку. — Не питай мене. Я просто знаю, шо в нас чекають до тринацяти років. Тринацять разів по тринацять місяців.

— Тринадцять місяців? — питає вона, піднявши брови.

Я киваю.

— У році лише дванадцять місяців, — каже вона.

— Ні, тринацять.

— Може, це тут, — каже вона. — Але там, звідки я, в році дванадцять місяців.

Я кліпаю.

— Тринацять місяців — це рік у Новому Світі, — кажу я, чомусь почуваючись тупим.

Вона дивиться на мене, ніби про шось думає.

— Я про те, що, залежно від того, скільки на цій планеті триває день чи місяць, тобі може бути вже… чотирнадцять років.

— Ну, так тута працює, — трохи жостко кажу я, бо мені це не подобається. — Мені стане тринацять через двацять сім днів.

— Насправді — чотирнадцять і ще місяць, — каже вона, дотепер рахуючи. — І це от наводить мене на думку, а наскільки тут усі…

— До мого днянародженя двацять сім днів, — твердо кажу я. Я встаю і знову надягаю рюкзак. — Пішли. Ми вже забагато часу потратили на балачку.

І аж коли сонце починає опускатися за вершини дерев, ми бачимо перший знак цивілізації: покинутий водяний млин на березі річки, його дах згорів ще хтозна скільки років тому. Ми йшли так довго, шо навіть не говорили, навіть не особливо пильнували на небезпеку, просто пішли всередину, покидали наші торби до стін і попадали на землю, ніби то було найм’якіше на світі ліжко. Манчі, котрий, здається, навіть не змучився, почав бігати всередині млина, задираючи лапу біля кожного стебла, яке пробивалося через потріскані дошки.

— Мої ноги, — кажу я, знімаючи капці і нараховуючи п’ять, ні, шість різних мозолів.

Віола змучено зітхає від іншої стіни.

— Нам треба поспати, — каже вона. — Хоч би що.

— Я знаю.

Вона дивиться на мене.

— Ти їх почуєш? — каже вона. — Якщо вони прийдуть?

— О, я їх почую, — кажу я. — Стопудово почую.

Ми вирішуємо спати по черзі. Я кажу, шо чуватиму перший, і Віола ледве встигає побажати добраніч, а тоді відключається. Я дивлюся як вона спить, а надворі темніє. Той момент спокою, шо випав удома в Гільді, зник без сліду. Вона виглядає так, як, певно, виглядаю я — лице перемазане пилом, темні круги під очима, бруд під нігтями.

І я починаю думати.

Я її знаю лише три дні, шарите? Три блінські дні з мого цілого житя, але таке враженя шо нічо до того насправді не було, ніби то всьо була одна велика брехня, яка лише чекала, коли я всьо зрозумію. Нє, не ніби, то й була велика брехня, яка лише чекала, коли я всьо зрозумію, а це зараз реальне житя, тута нема ні безпеки ні відповідей, лише рух, лише постійний рух.

Я сьорбаю води і слухаю, як цвіркуни сюрчать секс секс секс і думаю собі, яке було її житя до цих останіх трьох днів. Типу, як це було — вирости на кораблі? У місці, де нема нових людей, у місці, за яке ніколи не можна вийти.

Якшо подумати, то це шось типу Прентісстауна — коли ти зникаєш, то вже не вертаєшся. Я знову повертаюся до неї. Але вона вибралася, нє? У неї було сім місяців наодинці з мамою і татом на тому кораблику, на якому вони розбилися.

Цікаво, чого так?

— Спочатку треба розіслати розвідувальні кораблі, аби провести польові дослідження на місці і знайти найкращі точки для посадки, — каже вона, не сідаючи й навіть не рухаючи головою. — Як узагалі можна спати у світі з Шумом?

— До нього звикаєш, — кажу я. — Але чого так довго? Чого сім місяців?

— Бо стільки треба, аби встановити перший табір, — вона прикриває очі рукою, ніби дуже виснажена. — Ми з мамою і татом мали знайти найкраще місце для посадки кораблів і провести розтаборування, а тоді почати зводити перші будівлі, потрібні новоприбулим поселенцям. Контрольна вежа, склад, клініка, — вона дивиться на мене через пальці. — Стандартна процедура.

— Я ніколи не бачив контрольної вежі на Новому Світі, — кажу я.

Після цього вона сідає.

— Я знаю. Не можу повірити, що у вас навіть нема комунікації між поселеннями.